Вершини
Шрифт:
Незбагненно відчайдушний народ!
Київські наші орудівці за годину посивіли б, коли б їх поставили регулювати рух на памірських дорогах.
На те – таджицька міліція. «Квапишся на той світ? Паняй, дорогий!»
У переддень від'їзду побували і в Анатолія. Він давно кликав до себе («Міністерських наїдків-напоїв не буде,– натяк на Огньових,– ми люди скромні, зате побачите кілька цікавих кристаликів»), але ми все не могли вибратись. Врешті одержали ультиматум: «Або побуваєте в мене, або я не поїду з вами!»
Анатолій жив на околиці (та й донині живе), тож добирались до нього майже годину. П'ятиповерхові стандартні будинки, зведені ще в шістдесяті роки, під час боротьби з архітектурними надмірностями,
Тож ми спершу повинні були віддати належне Мишковій колекції, а потім перейти вже до татової. Малюк ревниво стежив за кожним кристаликом, заглядав нам у вічі: чи сподобалось? Загалом гідна зміна була нам забезпечена.
Колекція Анатолія займала цілий сервант. Друзи й окремі кристали, найрізноманітніших розмірів та кольорів, переливались, тремтіли, стікали живими вогнями – досі байдужий до всього, окрім агатів, я вперше подумав, що й кристали, зі смаком підібрані та вдало розставлені, можуть справити неабияке враження, сподобатись не менш, ніж агати.
– Більше, Анатолію Андрійовичу! Більше!
Я одразу ж пригадав, з якою міною роздивлявся Анатолій мою колекцію, і вирішив відплатити йому тією ж монетою. Зробив якомога байдужіше обличчя, ще й губу закопилив скептично.
Унікальний кристал аметиста?.. Та в нас дороги мостять такими кристалами!.. Рідкісний японський
двійник?.. Подумаєш, рідкість!.. Два кристали зрослися навхрест і вже – рідкість. От якби отак зрослося хоч кристалів чотири...
Та я ще не знав як слід Анатолія:
– Походимо по Паміру – знайдемо й чотири!
Але що мене вразило по-справжньому, це
велетенське, на півстіни, фото. Що нагадувало більше картину, настільки прекрасною була в ньому кожна деталь.
Анатолій потім сказав, що автор цього шедевра – найталановитіший фотограф у всьому Союзі. Не знаю, в нього все, що стосувалось Паміру, починалося з «най», але це фото й справді являло собою справжній витвір мистецтва.
Десь високо в горах, поміж хребтів, велетенським’ горбом вигнулось поле застиглого снігу. Сніг, камінь, чорне, мов у космосі, небо і тиша. Все заніміло, завмерло, скуте вічним мовчанням, де немає місця нічому живому,– тим більш вражаюча одинока постать альпініста, що, прокладаючи за собою тоненьку ниточку сліду, вперто, долає той пагорб.
Я майже відчував, як важко дається йому кожен крок, кожен порух серед того снігового безмежжя, а водночас розумів: він не зупиниться. Нізащо, що б там не сталось! Стільки заповзяття було в отій постаті.
І було в тому альпіністові щось дуже знайоме.
– Невже це ви? – спитав зачудовано.
– Було таке діло.– І обвітрені губи ворухнулися в ледь помітному усміхові.
Отже, Анатолій був колись альпіністом. Бо не міг же він, вже без стоп, забратися на отаку височінь!
Що він був альпіністом, я мав нагоду переконатися ще раз. Тиждень тому, на Бартанзі. Коли ми
вирушили в перший похід, залишивши в кишлаку Гірштейна з машиною.
Там, в далині, в кінці довжелезного
– Кристалики – закачаєшся!..
Цілісінький день, з ранку до вечора, долали той сай. Ледь помітна стежина, підіймаючись все вище й вище, вела то по правому, то по лівому березі безіменного потоку, що впадав у Бартанг,– безіменність ця не завадила йому пропиляти глибочезну ущелину, де скелі грізно нависають над головами, притискаючи нас до потоку, що котить донизу шалені води свої; де велетенські каменепади перегороджують путь і доводиться стрибати з каменя на камінь, з острахом поглядаючи вгору, чи не починає рухатись мільйоннотонна маса породи; де карколомні підйоми і спуски душу вимотували, а сонце смажило так, мов затялося зробити з нас мумії; де легкий спочатку рюкзак, з ліжником і спальником, штормівкою й светром, з «сухим пайком» на три доби, з кожним кроком все важчав і важчав, а лямки все більш врізалися в плечі - ми все частіше зупинялися, відхекуючись, бо сай тягнувсь безконечно: за останнім, здавалось, вигином появлявся новий, а того бічного саю, в якому і мали залягати турмаліни, не чуть і не видно – ми вже не йшли, а пленталися приречено, і навіть Віктор Микитович, який бадьорився всю дорогу, замовк, один Анатолій ішов так, мов щойно рушив у путь, ішов, як машина, мовби й не
1Сай – глибока долина, ущелина в горах.
поспішаючи, але й не зупиняючись. І коли ми влаштовували привал і падали швидше на землю, звільняючись від рюкзаків, він і не думав відпочивати: то видирався вгору, до якоїсь особливо цікавої скельки, щоб поцюкати по ній молотком, то ходив понад потоком, роздивляючись відшліфовану гальку, й забував іноді навіть рюкзак скинути, а рюкзачище у нього важив удвоє більше од наших: окрім спальника, харчів і маленького намету, було там альпіністське спорядження: металеві гаки, мотки шнурів, важкенні запасні треконі, окуті залізом. Я ніяк не міг зрозуміти, для чого він взяв другу пару взуття, аж поки ми з ним, трохи відставши (він знову подерся до якоїсь скелі, гукнувши: «Йдіть, я наздожену!» – а я вирішив ще трохи полежати, бо це взагалі моя улюблена поза), прогавили черговий місток, і дорогу нам заступила зовсім уже неприступна скеля: вгорі нависало таке, що завагався навіть Анатолій.
– Ви не пройдете. Доведеться повернути назад.
Я аж завив від думки, що треба вертатись.
Втрачати з таким трудом завойовані метри.
– А може, перебредемо на той бік?
– Отут? – саркастично запитав Анатолій.– Тут од вас, шановний, не лишиться й сліду: по камінню розмаже. Якщо вже перебиратися, то треба шукати деінде.
І ми повернули назад. Потік за кілька сот метрів розширився, врешті розлився по вузькому видолинкові, ділячись на три ручаї. Тут не так мовби ревіло, не ходили запінені хвилі – вода мчала, густа й прозора, мов скло. Анатолій дістав ніж, вирізав два великі ціпки, один дав мені:
– Впиратиметесь в дно з боку течії. І не дивіться у воду. Дайте свій рюкзак.
Повісив попереду мій рюкзак, ступив, як був, у черевиках, у потік. Вода забурунилась, обтікаючи ноги, – Анатолій ішов, обережно промацуючи дно, перш ніж поставити ногу. Перебрався через один рукав, через другий, подолав і третій, махнув до мене рукою, щоб починав перебиратись і я. Скинув рюкзаки й сів роззуватись.
Я все ще стояв, вагаючись: мені не хотілося мочити черевики – запасних не мав. «Та що це я, справді, літо ж надворі! Перебреду босоніж!» Швиденько роззувся, повісив черевики на шию і, радіючи власній кмітливості, ступив у потік.