Весняні ігри в осінніх садах
Шрифт:
— Здається, ми переплюнемо навіть Абеляра й Елоїзу, — сказав я.
— Хто це?
— Вони жили у Франції в середньовіччі. Якось батько Елоїзи застукав її в ліжку з Абеляром, якого найняв учити його доньку, і звелів хлопцям відрізати йому прутня. Однак це не зруйнувало їхніх почуттів, які вилилися у листування. Ці листи вважаються зразком любовної літератури. Абеляр став ченцем, а Елоїза черницею.
— Як класно, — розмріялася вона, а мені в уяві з’явилася її рука із бритвою, приставлена до мого прутня. — У мене теж був намір податися в монастир. Але я православна, а на Львівщині жіночних православних монастирів нема.
— Ти кидаєшся із крайності у крайність. Від самогубства до монастирського життя, хоча християнство засуджує самогубство.
— Я знаю. Але нам вибачать. Багатьом уже вибачили.
Я уважно
— Ти мені збираєшся показати те місце? — спитав я.
— Вам же ж цікаво, правда, де це відбудеться?
— Ти говориш так, мовби я вже все вирішив.
— Все вирішується само собою. Мені й не треба, аби ви вчинили це, довівши себе до стану розпачу. Я хочу, аби це сталося добровільно, з великої любові.
Там і справді був невеликий острівець із вербами, я його чудово знав, колись ми тут із Грицьком Чубаєм не раз влаштовували вечорові пиятики та нічні купелі при свічках. Чубая вже нема, але, може, дух його ще тут гуляє, на своїй рідній Погулянці, бо щоразу, проходячи попри його будинок, я відчуваю, як спогади миттю обліплюють мене, а ноги в уяві несуть на його подвір’я, руки розгортають віття винограду, з розчиненого вікна лине фантастичний спів Чеслава Нємена, а потім голос Грицька — без «привіт», «сервус», «честь» чи «здоров» — а просто з мосту: «О, зараз він буде співати на слова Норвіда. Ти чув коли-небудь баладу про генерала Бема?» — і я завмираю у своєму маренні в нього під вікном і слухаю Норвіда, а кінь генерала Бема нетерпляче форкає та ірже у мряці, вибиваючи іскри з-під копит.
— Хто тут живе? — отямила мене із задуми Мар’яна.
— Жив. Поет Грицько Чубай. Понад десять років тому помер у віці Ісуса. Кожне покоління мусить мати когось, хто помре у віці Ісуса. Ми влаштовували пікніки на тому острівцеві, смажили м’ясо чи сало, горлали пісень і декламували вірші. Одного разу мені мама передала зі Станіславова пироги, і ми їх нанизували на шпички та гріли на вогні. Домашнє вино з чорних порічок смакувало якось по-особливому.
— Я одразу відчула, що від цього острівця віє чимось незвичайним, якась таємнича аура піднімається над ним і огортає щоразу, коли ступаєш туди.
До острівця був перекинутий кволий дерев’яний місточок, розлоге гілля плакучих верб сягало до самої землі, утворюючи непроникну для очей густу завісу. Буйна зелень мерехтіла метеликами, сюрчала і бзикала, пригощаючи барвами квітів і памороками меду.
— Правда, тут гарно? — спитала Мар’яна.
— Тут фантастично, — пролунав голос Грицька Чубая.
Я роззирнувся і побачив його при березі у човнику з вудкою. Він сидів, скулившись, спиною до нас, із-під солом’яного бриля спадали патли. Я усміхнувся.
— Що таке? Куди ви дивитесь? — поцікавилася Мар’яна.
— Он там з берега ми колись із Грицьком ловили рибу.
— Тут є риба?
— Зараз не знаю, а тоді була. Карасики. Ми їх тут же чистили, потрошили і смажили на вогні.
— Попадалися й лини, — сказав Грицько. — Якщо ви сядете отам під тією вербою, то сховаєтеся від людського ока.
Узявши за руку Мар’яну, я підвів її до верби, розсунув гілля, і ми увійшли в зелене шатро. Трава там була густа й висока, темно-зеленої барви. Ми сіли на траву, я розкоркував вино і запропонував Мар’яні, вона ледь пригубила. «Ого, діла не буде», — зітхнув я в душі. Коли ж підніс пляшку до вуст, то знову почув голос Грицька:
Вибігає на море човен — Такі вигинисті груди. На човні капелюх, як сито, Попід тим капелюхом люди. Небагато — один китаєць. В руках вудочка тростинова. Віють пальми, шугають баклани, На горах снігу обнова. А чомусь він сумний, китаєць, Загадався,— Свідзинський, — промовив я.
— Ви про що?
— Згадалося… Чубай любив декламувати Володимира Свідзинського.
— Ніколи не чула.
— Дивовижний поет. Його чекісти спалили у 1941-му живцем у стодолі.
— Прочитайте що-небудь.
Чубай знову став декламувати, а я повторював за ним:
Коли ти була зо мною, ладо моє, Усе було до ладу, Як сонце в саду, А тепер розладнався світ, ладо моє. Встала між нами розрив-трава. Розрив-трава високо росте, Розірвала ночі і дні. Перше були вони як крила ластівки: Верх чорний, спід білий, а крило одно. Тепер вони як розламаний камінь — Колють і ранять, ладо моє. Стало тяжко нести мені час, Туга рве мислі мої, Як буря метає снігом. Одна сніжинка паде на лід, І вітер жене її в безвість, Друга лягає при березі У скований слід копита, Третя розбивається об сук, Стало тяжко нести мені час. Я п’ю полин, ладо моє, Ввечері і вранці Я п’ю полин. Та багато полину в степах, Не спити його, не вигубити. Я знаю: усе вмирає. Квітка у полі, Дерево в лісі, Дитина в місті, Усе вмирає, ладо моє. Не в одні двері приводить нас вечір, Не в одному вікні вітаєм ми ранок, І забув я творити казку. Так гостро дивлюсь, А бачу тільки видиме, Тільки можливе, ой ладо моє.Якусь хвилю ми сиділи мовчки, я попивав вино, відчуваючи, як поволі хмелію. Мар’яна теж зробила кілька маленьких ковтків, але виглядала такою ж, як і була, тверезою. Щоразу, коли я пропонував їй випити, вона слухняно пригублювала пляшку, але випивала не більше десяти грамів.
— А чи доводилося вам читати драму Тікамацу Мондзаемона «Самогубство закоханих на Острові Небесних Мереж»? — спитала вона.
— А-а, так ось хто тебе надихнув на ідею з островом! Тікамацу!
— Так. Я закохана в японську літературу.
— Ти мені писала про все, що завгодно, але не про японців.
— Бо я захопилася ними зовсім недавно. Найперше — це Акутагава Рюноске. А ще Басьо і Ясунарі Кавабата. Від Сей Сьонагон і Нідзьо я просто в трансі. А Кенко-хосі! Іхара Сайкаку! Уеда Акінарі! А «Ґендзі-моногатарі»!
— Для свого віку ти багато встигла. Коли я мав стільки років, як ти, я читав Стівенсона і Жуля Верна.
— Справді? — здивувалася вона.
— А що тут дивного? Акутагаву видали, коли вже я був на другому курсі. Отже, прочитавши Тікамацу, ти побачила, яким чином можна театралізувати самогубство. Не вистачало тільки перевдягнутися нам у кімоно і зробити харакірі.