Весняні ігри в осінніх садах

Винничук Юрій Павлович

2

Ліда мене приваблює тим, що вона просто ходячий секс. Вона готова віддатися будь-де: в першій-ліпшій брамі, в сквері, на даху, в ліфті, в останньому ряді кінотеатру і навіть у кабіні кльозету. Якось, перебуваючи на забаві, де панували напівтемрява і гойдлива музика, вона сіла мені на коліна в сукенці без майток, і я кохав її, а вона реготала, лопотіла, розмахувала руками, щось розповідаючи, мовби навмисне привертаючи увагу до себе, а насправді рухаючись усім тілом, а в мить оргазму забрала від вуст келих з мартіні й застогнала: «Який кайффффф!» Потім їй уже стало подобатися робити це ледь не на очах у публіки. Якщо в трамваї був тлум, вона розщіпала мені штани, витягала прутня і так тримала аж до нашої зупинки, наче віслюка на повідку.

Вона спалахує з півоберта, просто треба знати місця, до яких слід торкнутися.

Торкаєшся — і вона горить, як Жанна д’Арк. Її руки не знають спокою. Де б ви з нею не перебували, рука її постійно намагається пірнути вам до кишені і, намацавши дозріваючий овоч, м’яти його в якомусь солодійному самозабутті, котре, на диво, ані на хвилю не відображається на її обличчі. Кожен, хто б глянув у такий момент на неї, подумав би, що вона слухає Брамса. І тільки я, я один добре знаю, що вона не слухає Брамса, а слухає мого прутня. Вона грає на ньому, як на кларнеті. Інколи я думаю, чи можливо написати ноти спеціально для її жвавих пальчиків. Я б назвав цей твір «Вечірня рапсодія для збудженого прутня». Цікаво, що я тут взагалі ніби й ні до чого, можливо, і зайвий. Ліді вдалося знайти з моїм прутнем настільки спільну мову, що я вже абсолютно ним не керую. Часом мене охоплює страх, що вони змовляться і втечуть, вона виведе мого прутня, мов коня зі стайні, сяде верхи й чкурне, лишивши мені лише калитку з яйцями, щоб я калатав ними, скликаючи правовірних на вечірню службу. Мій прутень реагує на Ліду відразу, як тільки я її бачу, — це вже не просто умовний рефлекс, це правило етикету. Вона хитро усміхається, і я вже знаю, що за секунду настане, і, коли рука її шмигне до кишені, там уже все готове — прутень ірже від збудження, б’є копитом і закидає голову. А при наближенні тієї тріумфальної хвилини, коли я готовий влаштувати безкоштовний феєрверк, Ліда затягує мене в якийсь темний куточок, добуває зі штанів моїх гарячого револьвера і приречено вистрілює собі в уста. В цю хвилю звучать литаври, спалахує світло, Брамс встає і скидає капелюха. І якби мені хто-небудь запхав у дупу пір’їнку, я б полетів.

Ви не повірите, але вона з ним розмовляє, я маю на увазі прутня, вона з ним розмовляє, як от я з вами, деколи мені здається, що вона з ним розмовляє більше, ніж зі мною. Коли вона вітається зі мною, то лише після того, як привіталася з прутнем.

— Хай, Івасику! — гукає вона до нього, а коли це не надто людне місце, то й дає йому пальцем щигля, а вже після того цьомкає мене.

Вона придумувала йому ім’я зо два тижні, так, мовби це ім’я мало слугувати моєму прутневі все його свідоме життя, врешті зупинилася на Івасикові й влаштувала хрещення, поливаючи нещасного Івасика холодним шампанським, а потім мартіні й помаранчевим лікером.

— Івасю, Івасю, я твоя хрещена мама.

— Тобі доведеться дати йому ще одне ім’я, бо ж він не православний, а католик, — засміявся я.

— Тоді я назву його Івасиком-Телесиком. Звучить?

— Ще й як!

Я міг дивитися, лежачи в ліжку, телевізор, тоді як Лідка собі любенько пліткувала з прутнем, вона говорила в нього, як у мікрофон, раз по раз зволожуючи язиком, аби звучання було чистим і дзвінким. Коли б хтось ненароком почув це, то подумав би, що вона сюсюкає з малою дитиною. Лідка освідчувалась йому в коханні значно частіше, ніж мені, інколи здавалось, що вона мене просто терпить і сприймає виключно як носія цього розкішного прутня. Вона вимащувала його кремами зі збитих вершків, джемами, мармулядами, поливала лікерами, коньяками, вином, вставляла в Івасика тоненьку соломинку, набирала в рот шампанське і, впустивши його в середину, потім висмоктувала, та, коли вона обклала його морозивом, він просто звалився з копит.

— Ах, це йому не сподобалось! — скрикнула Лідка і кинулася злизувати морозиво.

Завважте, вона сказала, що це ЙОМУ не сподобалось. Мене до уваги просто не бралося. Хто я такий? Вона дійшла до того, що читала над моїм прутнем заклинання.

Івасику-Телесику, приплинь до бережка, я дам тобі, Телесику, смачного пиріжка.

А коли він довірливо відгукувався, провадила далі:

Любий мій Івасику, розкажи мені, де ти бував, що чував, у якій піхвочці ночував.

— Що, ніде, крім мене, не ночував? Так я тобі й повірила.

Заклинаю

тебе, Івасику, щоб ти вірним був тільки мені. Щоб, коли тебе господар в чужу піхвочку пхав, ти сили не мав і, як сніп, лежав. Заклинаю тебе сонцем і місяцем, землею і водою, всіма силами небесними: слухай лише мене. А на чужий голос не відкликайся, чужої піхви лякайся, і хто б тебе, любий мій, не заклинав, хто б тебе у вустонька не брав, хто б тебе язичком не лизав, аби ти не стояв.

Бувало, я пригадував Лідині слова і мене охоплювало побоювання, що колись вона доб’ється свого, як добиваються в цирку, дресуючи різних цуциків: ляж, встань, ляж, встань. Якщо якийсь дурний песик піддається дресуванню, то чого б такому розумному інтелігентному прутневі, як мій, не попасти під владу Лідиних чарів? А коли вона сказала мені: «Ти знаєш, він такий смачнющий, що я готова його з’їсти», — я зрозумів, що добром це не скінчиться, коли-небудь вона і справді встругне такий номер. Жінка від великого кохання готова навіть знищити цей об’єкт кохання, аби він нікому вже не дістався.

Не забувала Ліда і про свою піхву: вона її то стригла під їжачка, то виголювала так, аж вона виблискувала, і тоді стулені вуста виражали філософську задуму Мони Лізи, а то запускала такі кучері, що долоня на піхві пружинила. Кілька разів фарбувала волосся в різні барви, найбільше мені сподобалась ядучо-червона — це було щось неймовірне, я глянув і побачив палаючі джунглі, почув вереск наляканих орангутангів, розпач папужок і сичання удавів. Я навіть приклав вухо, щоб краще чути, як стогне земля і бадьоро горять мирні в’єтнамські села. Тоді я негайно кидався гасити пожежу.

Виголена піхва натомість нагадує пустелю з великою дюною посередині, і коли вдивляєшся так близько, що вії чиркають об неї, то ввижається мерехтливе марево туарегів на верблюдах, і їхня пісня тужлива і безмежна, як та пустеля.

Якось вона покрила свою розкішницю збитими вершками, які нагадували снігові замети, а зверху червоним кремом вивела «З днем ангела!». Я дивився на її піхву, як на американську листівку. Інколи писала якісь дурниці на зразок «Тут був Івасик». Коли їй цього було замало, то всередину піхви накладала мармуляди з червоних порічок і, коли я проникав туди, незвична прохолода охоплювала мене, і з кожним поштовхом чулося цявкання, мовби там хтось сидів і жадібно жвакуляв. Могла залити сметану, і тоді я збивав масло. Масло, збите в розкішниці, має незрівнянний смак, його можна їсти з самим хлібом, не накладаючи ані ковбаси, ані сиру, часом ми його стільки збивали, що я смажив на ньому грінки, яєчню, картопляні пляцки і нічого не пригорало. Ми могли відкрити з Лідкою цілий масляний завод, якби не відсутність практичності. Взагалі піхва з прутнем становлять ідеальний міксер. Особливо цікаво збивати білки з цукровою пудрою. Збита білкова піна пушилася і розросталася в об’ємах, незабаром наші животи вкривалися білою пухкою масою. Збивання вершків давало не менше задоволення.

Лідчині фантазії щодо художнього оформлення піхви, здавалося, не мали меж, і я з жахом чекав того дня, коли вона насипле собі всередину битого скла і запропонує Івасикові стати йогом. Може, вона собі вважає, що мене ніщо так не цікавить на білому світі, як її розкішниця. У снах мені ввижалося, що вона мене втягує у себе, наче удав кролика, тільки булькає, і непоспішно перетравлює.

Усе наше спілкування завершується сексом, поза цим я її не цікавлю. Їй абсолютно начхати на всю мою писанину, і я з розчуленням дивлюся, як вона з гордою поставою рожевого фламінго ходить по рукописах, розкиданих по підлозі, я милуюся її довгими стрункими ногами, і мені цієї хвилини абсолютно байдуже, що станеться з моєю писаниною. Вона може вилізти на стіл, за яким я пишу, сісти гола на папери, спершись спиною на вікно, і гіпнотизувати мене своєю розкішницею. У тісно стуленій щілині ввижалося недремне око засвітів, яке просвічує мене рентгеном наскрізь, до мозку кісток. Свідомість моя здатна опиратися не довше п’яти хвилин, лише раз я побив рекорд і продовжував писати, пронизуваний містичним поглядом її піхви, щедро наквацяної кремом. На дванадцятій хвилині я висолопив язика і почав ласувати десертом.