Весняні ігри в осінніх садах
Шрифт:
Ці слова різонули мене так гостро, що я спалахнув.
— Що ти кажеш? Ти ж сама — жінка!
— Так. І я потвора. Тільки я усвідомлюю це, а всі інші — ні.
Чогось подібного з жіночих вуст мені чути не доводилось. Скільки їй років? Сімнадцять? Сорок? Сто? Триста? Чи тисяча?
— Я потвора, і ви це зрозумієте. Згодом.
Сутінки заволікали все довкола, і слова її звучали моторошно. Я не знав, що маю далі з нею чинити. Взяти пляшку шампанського і сісти на лавці? Далі запропонувати брудершафт і цьомка в бузю? Потім обняти, другою рукою погладити волосся, ковзнути нижче — до персів. Все це було, було… Чомусь мені не хотілося
— Ви думали зараз про неї?
Я знервовано засміявся. Тільки цього ще бракувало, щоб вона читала мої думки.
— Я маю на увазі ту дівчину, з якою ви зараз бавитесь у кохання.
— Ти вгадала. Як це тобі вдалось?
— Я помітила збайдужілий вираз вашого обличчя. Я зіпсувала вам вечір?
— Ти зіпсуєш його ще більше, якщо не скажеш, що ти від мене хочеш.
— Хіба я не казала? Я хочу спілкування.
— Чому саме зі мною?
— І це я пояснила. Ви неуважно слухали?
— Уважність — не найкраща моя риса. Я мав би тобі в чомусь допомогти. Але ти сказала, що я форсую події.
— Так, це правда. Я відчуваю, що вас дратує. Досі ви спілкувались із жінками, маючи перед собою кінцеву мету — ліжко. Хіба не так? Тоді ви не стримували свого красномовства, сипали перлами, розпускали пишного хвоста, мов павич. Вам було цікаво: здобути або не бути! І ви здобували, бо жінки люблять вухами, а не очима, на відміну від вас, чоловіків. А кому, як не письменникові, відомо тисяча й один спосіб, як полонити жінку? Ви успішно цим користались. Тоді вам нудно не було.
Звідки вона про це знає?
— Але потім… Що потім, коли ви її врешті здобули?
— Ти надто все ускладнюєш, — сказав я. — Справді, процес здобування захоплює. Це як лови. Але ж не тільки я здобуваю її, бо ж і вона здобуває мене. Це правда, що потім може настати пустка і нудьга. Але не завше. Є жінки, з якими цікаво незалежно від того, чи ти її вже здобув, чи тільки збираєшся. Зрештою, з деякими паннами, з якими я колись кохався, я підтримую дружні стосунки.
Вона з недовірою зиркнула на мене, але не здалася:
— А все ж признайтеся, що для ще нездобутої жінки ви переціджуєте слова, як крізь сито. Ви ДУМАЄТЕ, що сказати, що вчинити. Це як прем’єра в театрі. Зате згодом усе котиться й без напруження. Вам уже не конче грати роль лицаря. І ви її перестаєте грати.
— Вона так само перестає бути принцесою.
— Якби ви її кохали, вона не перестала б нею бути.
— Що ти знаєш про життя? Життя — це гра без правил. Усі твої стендалі, бальзаки і цвейги писали романи, а
— «Жінка нагадує обідній стіл. Одними очима дивишся на нього перед обідом і зовсім іншими після». Скількох жінок ви зробили нещасними?
— Гадаю, їхня кількість буде відповідати кількості тих жінок, через яких і я почувався нещасним. Усе в світі зрівноважене. Крім того, що таке нещастя з погляду часу? Років п’ятнадцять тому я був закоханий у дівчину, яка бавилась мною, мов кицька клубочком: то притягне, то відпустить. Я страждав, я був нещасним. Я мучився, я не спав. Я писав вірші, від яких у мене на очах проступали сльози… Це було довгоноге створіння з пишним попелястим волоссям. Недавно я зустрів її. Вона пройшла повз мене, не помітивши. Вела за руки двох дітей. Я пішов услід. Навіщо — і сам не знаю. Я йшов за нею і дивився на її розпухлу сідницю, яка за кожним кроком підстрибувала, наче драглі на тарілці. Вся вона розповзлась, і видно було, як бюстгальтер втискається у її тіло, окреслюючи широкі складки сала. На голові вітерець розвівав несміливі пір’їнки колишньої пишноти… Я зрозумів, що це саме та нагода, коли я можу розплатитись за все. Я знаю, що вчинив жорстоко. І мені навіть соромно…
— Ну, і що ж це було?
— Я наздогнав її, плеснув рукою по сідниці й сказав: «Привіт, зозулько! Як ся маєш?» — і пішов далі. Це все.
— Це все?
— А хіба треба більше? Досить, що вона теж мене впізнала… Здається, я забув сказати, що я тоді йшов під руку з одною чарівною особою.
Мар’яна розсміялась:
— Та ви справжній садист.
— А, до речі, ті сльозливі вірші, коли я їх тепер переглянув, видалися мені такими смішними, що я їх спалив.
— Отже, я в вас не помилилася. Ви — цинік. Тому я і вибрала вас. Ви — цинік, але тільки тому, що цинізм — ваш панцир. Ви вдягаєте його тоді, коли боїтеся, що вас боляче поранять. А в душі ви не такий. Вам слід було народитися жінкою.
— Тільки не це! Я б тоді працював на самі аборти.
Вона, здавалось, на мої кпини не звертала ані найменшої уваги.
— Якби ви були жінкою, ви змогли б подолати самотність. Ви б не перебували в постійних ловах примарної істоти. Яка, можливо, взагалі не існує. Все, що вам зараз лишилося, — це красиво піти.
— Піти? Чому піти?
— Щоб лишитись легендою. Піти й розвіятись у просторі. Невже вам конче пережити повне зібрання ваших творів?
Слова ці лунали в затінених алеях парку, де вже не було перехожих, і тільки подекуди на лавках виднілися невиразні постаті. Мені ставало зимно, і я з тугою думав про ту, що чекала мого дзвінка. Цієї хвилини я справді її любив, мені праглося пригорнутись до неї і лопотіти якісь звичні дурниці, які б не напружували мозок.
— Ви не слухаєте мене?
— Ні, чому ж… Слухаю. Ти підсовуєш мені думку про самогубство?
— Про красиве самогубство. Про щось таке, щоб вам позаздрив кожен. Це було б щось величне й захоплююче. Варте романів, фільмів, пісень…
— Ти серйозно?
— Невже ви не відчуваєте, як це потрібно нам?
— Що саме — моя смерть? І кому це — нам?
— Нам — це моєму поколінню.
Я втягнув повітря крізь зціплені зуби і подумав: чому ти такий йолоп? Навіщо ти слухаєш оці бздури, тоді як міг би зараз валятися в теплому ліжку й дивитися гарний американський фільм із Робертом де Ніро?