Весняні ігри в осінніх садах
Шрифт:
— Це зовсім не те, що ви подумали. Я сюди прийшов не заради вашої сестри.
— О! Невже заради мене?
— Не робіть із тата вар’ята. Ваша сестра хотіла познайомитися зі мною, а ви їй у цьому сприяли. Ви навмисне водили її до «Вавілону», бо бачили мене там. А потім скористалися нагодою і запросили до себе додому, хоча не могли не помітити, що я залицяюся саме до вас.
— А що Оля? — блиснула вона підступними очками.
— А що Оля?
— Ви хіба її не відпровадили?
— Відпровадив.
— І?
Музика закінчилася, я вивів Лесю на
— Оля не в моєму смаку.
— Ви їй про це сказали?
— Невже я мушу кожній панні, яку відпроваджую, повідомляти, що я думаю про неї?
— Зовсім ні. Але панні, з якою ви провели ніч, могли б щось і повідомити?
— Яку ніч?
— Ніч із Олею.
— Що за дурня?
— Оля прителіпалася додому на світанку.
— А я до чого? Вона хіба сказала, що була зі мною?
— Ні. Тобто вона не пам’ятає. Вона не знає, що з нею було вночі.
— І ви з цього зробили висновок, що вона була зі мною?
— А хіба щось інше можна подумати в такій ситуації?
— Чому ні?
— Наприклад?
— Наприклад, те, що вона зустріла ще когось.
— Під хатою?
— Я не довів її до самої хати, залишалося метрів сто. Подвір’я було яскраво освітлене, і вона сказала, що далі йти не треба, а я не сперечався. Ми попрощалися. Оце і все.
— Не зовсім. Хтось її запровадив на Кайзервальд і там залишив. Вона отямилася над ранок. Застудилася. Але як вона там опинилася, згадати не може.
— Ви питали її, чи це не міг бути я?
— Вона не знає. Від моменту, як ви вийшли з трамвая і до того, як вона отямилася на траві, усе стерлося.
Я в душі полегшено зітхнув.
— Отже, з Олею ми розібралися, — сказав я. — Перейдемо до вас. Признайтеся, ви привели мене для сестри?
Леся закусила верхню губу, підвела голову і подивилася на зоряне небо. Вона мовчала, мовчав і я. Коли вона заговорила, голос її ледь-ледь тремтів.
— Рома справді хотіла з вами познайомитися. Вона читала ваші твори. Я подумала, що Рома не може не подобатися. Тому і…
— Я не заперечую. Рома — гарна дівчина. Але мені зовсім не хочеться брати участь у сценарії, який ви розробили.
— Це вийшло спонтанно.
Я наблизився до неї, взяв її за талію і притягнув до себе. Вона поклала голову мені на плече і зітхнула:
— Я хотіла як краще.
— Я теж.
По цих словах я почав цілувати її в шию, вона притиснулася щільніше і підставила вуста.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
ЗВірою я познайомився на забаві, яку ми традиційно організовували вже не перший місяць, а суть її в тому, що кожен мав привести з собою якусь бридулю. Перед забавою ми скидалися по п'ять доларів (тоді це були порядні гроші), вигравав той, у кого панночка була найстрашніша. Він забирав усю касу, на половину купував різне вгощення, а другу половину залишав собі. Попри те ставилися деякі умови: щоб панночка вважалася негарною, вона мусила мати не менше п’яти недоліків, але якщо хтось, привівши панну, не зміг переконати присутніх у наявності всіх п’яти
Кілька разів поспіль вигравав Андрон, який приводив просто таки виняткові сотворіння. Щоразу, обсервуючи нову його пасію, здавалося, що нічого страшнішого вже не існує, але яке ж було наше здивування, коли Андрон наступного разу приводив ще більше пугало. Найцікавіше, що, на відміну від нас, він з тими страхоттями ще якийсь час тусувався, і не раз можна було побачити, як Андрон вишиває у центрі попід руку із черговою «тумбочкою», «бетономішалкою» або двометровою «штахетиною», стаючи об’єктом зацікавлених поглядів перехожих. Власне, ця обставина, що зазвичай вигравав Андрон, сильно порушила всі засади нашої гри, бо окремі з нас, не маючи жодної надії обскакати Андрона, почали приводити на забаву цілком нормальних панночок з якимись малосуттєвими і малопомітними недоліками, аби врешті-решт провести вечір собі на втіху, якщо вже й так приречені на програш.
Чесно кажучи, один-два недоліки можна знайти за бажанням навіть у міс світу, а три-чотири у кожній панні, зате з п’ятим були завше проблеми. До яких тільки хитрощів не вдавалися хлопці, аби переконати компанію у тому п’ятому недолікові! Якось Зеник привів панну, про яку твердив, що вона заїкається, та скільки ми не прислухалися, нічого подібного не помітили, але він стояв на своєму: вона заїкається тільки тоді, коли хвилюється. Ростик брехав, що в його панни одне око скляне. Ми всі по черзі перетанцювали з нею, витріщившись у її очі, і кожен робив той самий комплімент: «Які у вас чудові очі».
Забава, на якій я познайомився з Вірою, відбулася наприкінці квітня. Я, щоб довго не парити собі мізки, запросив знайому журналістку, яка мала двадцять три роки і об’ємне тіло — вражаючу сідницю і груди годувальниці. Насправді ці частини її тіла важко було б потрактувати за недолік, але рятувало ситуацію обличчя — носик бульбою, очка маленькі, волосся пофарбоване у якийсь жахливий ядучо-червоний колір, брови вищипані, а натомість виведений олівцем контур брів, який їй, либонь, подобався більше за природний, можна тільки уявити собі, які ж ті брови були. П’ятим недоліком були її розумові здібності: вона називалася Люся і була дурна, як китайська петарда.
Як і слід було сподіватися, переможцем знову виявився Андрон. Його дама виглядала так, мовби все життя їла тільки самий салат з чорним хлібом, ноги мала не товщі від рук, перса і дупа відсутні, тобто щось, що мало бути там, де у всіх порядних дівчат міститься дупа, було, але штани на тому місці безнадійно обвисали. Коли я вперше її побачив, то не міг собі уявити, якого розміру в неї унітаз. Ми всі розглядали її з неабияким подивом, і кожен собі уявляв, як же оце сотворіння грається? І чи взагалі грається? Бо, може, там і шпарка така, що тільки олівець пролізе.