Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
Я ж піду туди, і, може, схоче бог допомогти -
Сонцелику, стрункостанну дасть тобі він осягти».
Автанділ, цей лев, спинився, розіп'явши тут намет;
Нестан-Джар сіяла поруч, сонце, звільнене з лабет,-
Тріпотіли вії, наче теплодайний вітру лет.
Вдаль помчався цар індійський, їхав збуджено вперед.
З ним Фрідон так само рушив - мчали вдвох широким ланом.
Цар його впізнав: «Он їде Таріел, колише станом».
Перед левом він вклонився,
Наче батько, став ласкаво перед цим індійським паном.
Таріел також вклонився, повен шани і загоди.
Цілувався цар, щоб губи скуштували насолоди,
І вродливцю мовив щиро він, дивуючись із вроди:
«Ти - мов сонце, тьму нагониш, покидаючи народи».
Царські очі дивувала врода левня, постать мила,
Спритність рук його могутніх, поведінка горда й сміла.
Привітав Фрідон владику, річ промовивши до діла,
Та владар жагуче прагнув знов побачить Автанділа.
Таріел казав цареві, що смутнів, як од хвороби:
«Ось моє вам серце, царю, та посмів гадати хто би,
Що потішитесь ласкаво із моєї ви подоби?
Автанділ - ваш син, хто може бути ще вам до вподоби?
Не дивуйтесь, що немає тут його, що він сховався!
Сядьмо, царю мій! Погляньте - луг зелений скрізь прослався.
Я насмілюсь вам сказати, в чім його скорбота зла вся,
Та мені пробачте, царю, щоб казать я не вагався».
Вдвох вони отам присіли, де галява лісова.
Мов лампада, виблиск сонця лик сміливця осява,-
Від його краси в присутніх закрутилась голова,
І царю він став казати мудро вибрані слова:
«О владарю, я не годен отаке казати вам,
Та молю вас, щоб пощаду ви дали його ділам.
Випромінний, наче сонце, він про це благає сам,
Він, що є моїм світанком, що знайшов мені бальзам.
Вдвох ми смієм вас благати дати ласку нам в наділ,-
Біль пізнавши мій, зневажив болем власним Автанділ.
Вас не стану турбувати я переказом всіх діл,
Та й пригоди наші довгі розказать - забракне сил.
Ваші діти закохались, діва в нього, він - у діву.
Я пригадую, як в тузі сльози він точив, мов зливу,
І благаю вас уклінно не піддатись більше гніву:
Міцнорукому сміливцю дать дочку свою щасливу.
Вам щось інше, окрім цього, я сказати не здолію!»
І тоді він витяг хустку, пов'язав її на шию,
На коліна впав, благавши, наче в батька, про надію.
Дивувались всі присутні, як узріли цю подію.
Розгубився цар, узрівши на колінах силая,
Відступив назад, і слізна полилася течія.
Цар сказав: «У цю хвилину радість серця втратив я,
Бо в приниженні твоєму є провина і моя.
Хто б, коли чогось ти просиш, не волів тобі годити?
Не пожалую я доньки, хоч її хотів би вбити
Чи рабинею зробити. Небеса пройди усі ти,-
Навіть там не зможеш рівних Автанділові зустріти!
Бог послав нам Автанділа,- звідки прийде кращий зять?
Вже віддав дочці я царство, їй належить владу взять,-
Хай цвіте тепер троянда, мій вогонь почав згасать.
Чи перечити я можу, їх бажання зневажать?
Хоч рабу якомусь доньку ти віддав би,- не перечу;
Лиш безумний занедбав би волю вашу молодечу!
Я кохаю Автанділа, тяжко зніс його я втечу,-
Бог для мене свідком,- бачив він журбу мою старечу!»
Таріел, цю річ почувши, до царевих ніг схилився,
В шанобливому поклоні ниць на землю повалився.
Цар тоді ласкаво знову Таріелу поклонився,
І були взаємно вдячні, і ніхто з них не лютився.
На коні Фрідон, як вісник, враз помчав до Автанділа,-
Радістю за побратима в нього теж душа раділа.
Взяв тужливця він з собою, але їхав той несміло,
Бо від сорому змаліла витязівська в нього сила.
Цар йому назустріч звівся - витязь зліз з коня повільно,
Хустку витягнув і нею затулив обличчя щільно;
Сонце крилось в хмарах, вітер на троянду дмухав сильно,
Та краси не заховати, і вона сіяла вільно!
Цар хотів своїм цілунком втерти сльози каяття -
Автанділ припав уклінно до царевого взуття.
Цар сказав: «Зведись! Ти гідно мужнє виявив чуття!
Нащо сором цей? Відданий ти мені на все життя».
Цар, його поцілувавши, висушив ридань сліди:
«Ти згасив мій пал пекучий свіжим струменем води.
З тою, що зімкнула щільно, мов агати, вій ряди,
Я тебе з'єднаю. Леве, поспішай, до сонця йди».
Цар і витязь цілувались, обіймались, наче рідні,-
Сівши поруч, цар до лева мовив речі відповідні:
Тінатін і всю державу він віддасть у руки гідні.
Той сповна відчує радість, хто пройшов крізь горе й злидні.
«Я сказать щось інше хочу!
– витязь вимовив поштивний.-
Чом не хочеш ти побачить лик індійської царівни?
Вирушай на зустріч з нею, заведи в палац свій дивний,
Хай осяє всіх присутніх блиск царівни сонцерівний!»
Він гукнув на Таріела. До Нестан тоді помчали,
І обличчя голіафів, наче сонце, засіяли:
Мали те, чого хотіли, осягли, чого бажали;
Мирно їх мечі мигтіли, скоро й квапно втрьох скакали.