Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
Купи шовку і брокату всім своїм гостям у дар.
Ясним посміхом хороми осявала Нестан-Джар.
Дорогі дари Фрідона вніс в палати посланець:
Дев'ять перлів, схожих зовні до цесарчиних яєць,
І один коштовний камінь - сонцесяйний камінець.
З них і поночі картину змалювати б міг митець!
Гостя кожного він втішив з перлів сплетеним намистом,
Всі прикрасились відразу цим клейнодом променистим.
Вніс він золоту тарелю, зроблену з чудовим хистом,
Що
Цю тарелю, повну перлів, Автанділу він подав
І доречними словами побратима привітав.
Оксамит, брокат прослався по сидінню пишних лав.
Таріел йому подяку на словах солодких склав.
Вісім день Фрідон весілля тут справляв,- як дар любові,
Він щодня усім приносив перли, одяги шовкові;
День і ніч звучала арфа у супровід їх розмові.
Так діставсь юнак цей діві, а ця діва - юнакові.
Таріел тоді Фрідону так промовив, склавши шану:
«Ти мені явив, як брату, душу, другові віддану!
Де знайду я нагороду, що твого достойна стану?
Я вмирав, а ти для мене лік знайшов, загоїв рану.
Ти ж бо знаєш, як завзято допоміг нам Автанділ,
І йому взаміну прагну помогти я, скільки сил,-
Йди спитай у нього,- може, просить помочі для діл.
Він, мій пал згасивши, гине сам у полум'ї горнил.
Так скажи йому: «О брате, чим тобі за все сплатить?
Ласки божої зазнати і для тебе пощастить,-
Та коли тобі помоги я не зможу появить,
Хай ніколи супокою не зазнаю і на мить.
Лиш скажи, й тобі відразу поможу я - це затям!
Ми в Аравію поїдем,- вдвох з тобою будем там,
І мечем та ніжним словом лад дамо твоїм ділам.
Як тебе не оженю я, то зречусь дружини сам».
Автанділ, почувши радо Таріелові слова,
Посміхнувся, освітилась сміхом мужня голова;
Він сказав: «Навіщо поміч? Ні, любов моя жива,
І не в каджів, а на волі втіх солодких зажива.
З ласки бога, любе сонце сходить, радісне, на трон,
Не зазнавши ні від кого ні образ, ні перепон.
Що йому чи зграї каджів, чи чаклунський злий прокльон?
Ні, помоги не потрібно,- марно каже це Фрідон.
Час призначений настане,- бог печалі всі сліди
У моєму серці знищить, згасить полум'я біди.
І тоді мене зогріє сяйво сонця назавжди;
Доти ж марно - побиватись, бігти враз туди й сюди.
Поспішай, щоб Таріелу ти отак докласти встиг:
За твою до мене ласку я б оддячити не зміг!
Я твоїм рабом родився, рабську відданість беріг,-
Хай же, царю, наче порох, я впаду тобі до ніг!
Ти сказав: «Тобі бажаю, щоб кохану ти зустрів».
Пізнаю у цім твойого серця чулого порив,-
Та немає там роботи для меча, для красних слів:
На небесне провидіння сподіватись я б хотів.
Я одне бажання маю,- і тобі б я побажав,
Щоб ти в Індії на троні над народом владував,
Щоб сиділо поруч тебе сонце в сяйві цнот і слав,
Щоб злочинців супротивних ти дощенту подолав!
Лиш тоді, коли звершиться прагнення моє святе,
Я в Аравію поїду, стріну сонце золоте,
І воно з мойого серця сяйвом всякий біль змете.
Не лещу, не вихваляюсь,- щиро я кажу оте!»
Таріел сказав, почувши з уст Фрідонових одвіт:
«Щоб його прознати душу - не потрібен ворожбит.
Він мені вернув дихання, мрію довгих, журних літ,-
Хай же знає, що для нього я ладен віддати світ.
Йди і так скажи від мене побратиму дорогому:
«Хочу я пошану скласти вихователю твойому,
Бо його підданців вірних вбив у запалі лихому,-
Я пробачення попрошу, а тоді вернусь додому».
Так скажи: «Не треба більше говорить про це докладно,
Присягаюсь: вирушаю в мандри завтра невідкладно;
Аравійський цар не схоче річ мою відкинуть владно,-
Я його дочку для тебе там благатиму принадно».
І Фрідон до Автанділа знову вість приносить скору:
«Не проси його лишитись, не заводь з ним навіть спору».
Автанділ же засмутився, аж затьмився виблиск зору,
Та повинен мати витязь до царів святу покору.
Кинувся до Таріела Автанділ з проханням знов,-
Він, покірливо схилившись, до його палат ввійшов
І сказав: «Я був зневажив Ростеванову любов,
Тож не хочу вдруге вести прикрих для царя розмов.
Я тебе благаю богом,- як надумав, так не дій,
Бо не хочу, щоб журився знову цар ласкавий мій.
Ті, що плакали за мною,- хай їх тішить супокій.
Не зведе меча на пана вірний лицар-добродій.
Як дочку його одверто ти попросиш в Ростевана,-
Горе нам,- бо засмутиться і розсердиться кохана.
І тоді мене ніколи не потішить вість жадана,
І мені вже не пробачать, і не вигоїться рана!»
Таріел, це сяйне сонце, побратима звів на ноги,
Засміявся і промовив: «Кинь даремні ти тривоги!
Я зазнав добра багато від твоєї допомоги,-
Треба, щоб із нами вкупі ти радів без остороги.
Я ненавиджу у друзів острах, гордість, ляк надміру,
Я ненавиджу бундючність і похмуру недовіру;
Хто мені є справжнім другом,- хай розкриє душу щиру.
Краще зовсім розлучитись, ніж тягнути дружбу сіру.
Знаю я,- тобі належить серце любої повік.