Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
Цар, з коня зійшовши, діві привітання гідно склав;
Блиск царівни світлосяйний царські очі засліпляв.
Діва вийшла з паланкіну,- цар побіля неї став
І красу її сліпучу, як шалений, вихваляв.
Він промовив: «Як прославить сонця сяєво безхмарне?
Хто безумний через тебе,- о, безумство в тих не марне!
Світло місяцеподібне, сонцерівне, добродарне!
Бачу я оці фіалки, цих троянд цвітіння гарне».
Всіх людей вражав навколо блискавичний
Дивлячись на неї, люди очі мружили свої,-
Наче сонце, блиск сліпучий звеселяв усі краї.
Де вона ішла, за нею глядачів ішли рої.
Кінно рушили до міста, де лунала вже яса.
Сім планет лиш діві рівні; прикрашала небеса
Незбагненна, невимовна діви юної краса.
Ось під'їхали до дому,- це не дім, а чудеса.
Тінатін зійшла з престолу і до них звернула зір -
Діві личила корона, пишність скіпетра й порфір;
Осяйне її обличчя слало промені на шир.
В тронний зал свою дружину ввів індійський богатир.
Таріел удвох з жоною поклонилися царівні.
Почали, поцілувавшись, вести речі краснослівні,-
Всі палати ясним світлом осявали сонцерівні,
Що агати в них - це вії, а ланити - лали дивні.
їх на трон зійти просила Тінатін в царській короні.
Таріел сказав: «Я знаюсь на державному законі:
Більш, ніж будь-коли, сьогодні личить стать тобі на троні,-
Лев із левів хай затисне руку сонця сонць в долоні».
Таріел з Ростаном діву повели на трон країн,
Посадили й Автанділа, хоч не згоджувався він.
Рівних їм іще не бачив люд, що біг з усіх сторін.
З їх коханням не зрівнялись навіть Віса та Рамін!
Засоромилась красуня, як побачила, що сів
Автанділ на троні з нею,- зблідла, стан затріпотів.
Цар сказав: «Навіщо сором? Не забудь про мудрість слів,
Що палке кохання врешті зазнає щасливих днів.
Ну, тепер хай бог вам, діти, щасних дасть тисячоліть,
Слави й успіху, щоб горя ви не знали і на мить,
Витривалістю хай небо ваші душі уміцнить
І хай ваші руки мають у землі мій прах зарить».
Впасти перед Автанділом наказав вояцтву цар:
«З волі бога, він віднині - ваш державець і владар;
Він посів мій трон, бо старість я несу, немов тягар.
Як мені, йому служіте без відмовлювань і чвар».
Уклонилося вояцтво, щиру виявило шану.
Всі сказали: «На землі ми за підпору станем пану,
Що звеличував покірних, нищив зраду та оману,
Серцю міцність дав, розвіяв ворогів юрбу погану».
Таріел також прославив друга красною хвалою,
Мовив діві: «Пал наш гасне, бо віднині він - з тобою,
Чоловік твій - брат для мене, будь же ти мені сестрою.
Тих я знищу, що зашкодять вам підступністю лихою».
ТУТ - ВЕСІЛЛЯ АВТАНДІЛА І ТІНАТІН, ЩО ЙОГО ВЛАШТУВАВ ЦАР АРАБІВ
Того дня сидів на троні Автанділ - владика й цар,
Таріел же поруч нього розливав свій ніжний чар,
Тінатін - ця радість зору - сіла поруч Нестан-Джар,-
Видавалось, мов два сонця поєднали тут свій жар!
Щоб вояцтво годувати, хліб принесли до світлиць,
Вбили більш, ніж моху в полі, баранів, корів, телиць,
І дари для всіх присутніх слуги внесли із скарбниць.
Наче сонце, висявало гарне світло їхніх лиць.
Кожен келих - з гіацинту, замість чаші - ізумруди,
Пишний чужоземний посуд різнобарвної полуди.
Як прославити цю учту, де зазнали щастя люди!
Ти, глядачу, зрік би серцю: «Звідси вже не йди нікуди».
У палац ввійшли музики, і розлігся звук цимбал;
Всюди золото лежало, бадахшанський пишний лал;
З ста джерел вино струміло, наче сповнений канал,-
І від смерку до світанку не вгавав бенкетний шал.
Діставали подарунки і кульгаві, і каліки;
Скрізь котилися перлини, і вина лилися ріки,
І три дні всім роздавали купи золота великі.
Був дружком у Автанділа цар індійський, брат навіки.
Так щодня владар арабський впоряджав бенкети знову,-
Якось раз із Таріелом любо він почав розмову:
«Ти - царів державець, маєш сам царицю пречудову,-
Всім вдягти б, немов сережку, з узуття твого підкову.
Нам не личить бути поруч, бо ви є - високі гості».
Пишний трон для них поставив Ростеван у високості,
Автанділ з жоною вкупі сів на нижчому помості.
Цар приніс для Таріела перли, шати, квітів брості.
Частував їх цар арабів, керував юрбою слуг,
Сам до всіх гостей підходив, обійшов столи навкруг,
Всі з його щедрот втішались, всі його вславляли дух.
Поруч трону Автанділа цар Фрідон сидів, як друг.
Цар дочці царя індійців та її дружині дав,
Наче зятю та невістці, шовк, атлас і златоглав.
Щоб дари ці уявити - мало людських всіх уяв.
Тут був скіпетр, і порфіра, і вінець, що перлом грав.
Потім тисячу прекрасних самоцвітів осяйних,
Що несуть романські кури, цар приніс для молодих;
До яєць голубки схожих, перлів цар добув для них,
Дав ще й тисячу їм коней, наче схили гір, гладких.
Дев'ять таць цар дав Фрідону, перло виклавши на таці,