Вогнесміх
Шрифт:
— Підійди сюди, Космоандре, — хвилюючись, озвалася Жанна. — Дай мені руку. Повернись обличчям до моря. Ти відчуваєш море?
— Воно кличе мене. Воно шепче мені про друзів, яких я залишив. О-о-о! Що це зі мною?
— Що ти відчуваєш?
— Тут… ось тут… де має відкритися… як ти казала? де має бути око… О-о-о! Море бризкає розпеченими краплями, і ті краплі всі летять сюди. Чому? О-о-о! Чому море гнівається? А там, там, понад ним… вогненна смуга… вона стискує моє чоло. Дивна! Це те, що ти називала баченням?
— Зажди, Космоандре! Зажди, коханий. — обнявши його, ледь не плакала жінка. — Ти почав бачити. Око твоє пробудилося. Але це незвично. Все нове — незвичне! Коли народжується дитя, боляче матері й новій істоті!
— Ти говориш незбагненне, Дивна! Це лише слова. А реальність рушиться. Зоряна домівка дрижить, руйнується. Якась буря розхитує світ!
— Тобі так здається, друже! Ти не хвилюйся! Тобі треба осмислити нові враження. Ти тепер, як дитя. Заспокойся. Те, що ти називаєш краплями, то відображення зірок у воді. Ти їх відчував якось інакше, а тепер — кожна з них окремо.
— Окремо, — вражено прошепотів Космоандр. — Окремо! Ось воно! Тепер я зрозумів. Око розділяє… розрізує…
— Не поспішай заперечувати, — прошепотіла Жанна, — не опирайся новому. Прийми його в себе, як таємницю, як те… що тобі дарується для радості.
Космоандр замовк, тримаючись руками за підвіконня. Груди його високо здіймалися, все тіло вібрувало. У сутінках світанку Жанна бачила широко розплющені очі і прорізане зморшками чоло. Раніше в нього не було жодної борозни на лобі, а тепер несподіваний біль пройшовся по ньому плугом страждання.
Свідомість Жанни знемагала під гнітом сумнівів: можливо, не треба було так блискавично вводити його у світ ока? Підготувати психологічно, чуттєво. Прокласти місточки асоціацій. Адже він вихованець цілком іншого космосу, ніби пришелець тут, у сфері кольорів, проміння, яскравостей. Все це травмує його, бентежить, лякає.
Обрій над морем наливався ніжним багрянцем, потім запломенів жовтогарячими барвами, стріли ще не видимого сонця пронизали хмарки в небі, і вони затріпотіли райдужними вогнями у передчутті появи господаря життя. Космоандр здригався від кожного спалаху в просторі, здавалося, що кожен яскравий об’єкт пропікає його наскрізь, завдає невимовного болю. Він одвертав обличчя убік, заплющував очі, а потім знову відкривав повіки, мужньо приймаючи на оголені нерви чутливості потік пекучої реальності.
Зненацька юнак закричав. Тужливо, відчайдушно, як смертельно поранений воїн. З-за обрію з’явилося сонце, і його ще зм’якшений промінь торкнувся Космоандрових очей. Він закрив обличчя долонями і застогнав:
— Дивна! Де ти?
Вона охопила юнакове обличчя долонями, притисла до грудей. Безтямно шепотіла:
— Терпи, коханий. Будь мужнім. Ще трохи. Ще мить…
Він вирвався з її обіймів, знову підвів лице назустріч болю і ударам променів. Світило повністю викотилося над морем і прослало на водах палаючу дорогу. Сльози котилися по щоках Космоандра, світ дробився на частки у тих краплях страждання.
— Тепер я збагнув, Дивна. Я збагнув, чому ви не цільні. Той, хто творив вас, залишив у вашій цільності рану. Око — це рана. Все розсипається… все дробиться на краплі… Моя радість губиться навіки. Невже оце, що я бачу… невже таке сонце?..
— Сонце, коханий! Світло, що дає життя.
— Я відчував його в цілості з усім: із собою, з птахами, з друзями… Я плив на човнику радості, а сонце було крилом… моїм крилом. Воно билося в моїх грудях, воно давало мені силу, легкість. Воно було в серці, в руках, у слові, у веселощах… А тепер… воно далеке і чуже… Воно котиться вдалину, і я вже не можу торкатися його, як раніше… О-о-о! Дивна! Тяжкий твій подарунок! Болить мені, болить!
Він упав на підлогу, заметався по ній, ніби розчавлене звірятко, ховаючи обличчя від світла, що набирало сили. Судорожно вчепився нігтями в повіки, наче жадав позбавитися того, що завдавало жорстокого болю. По щоках потекла кров. Жанна скрикнула і стала перед ним на коліна, намагаючись відвести його руки від обличчя.
— Не смій! — кричала вона. — Ти покалічиш себе! Ще кілька годин, днів… І все ввійде в норму! Ти заспокоїшся. Чуєш? Не смій!
Вона зірвалася на ноги, зашторила вікна. Пітьма знову запанувала в палаті, і Космоандр затих. Важко дихаючи, він знайшов руку жінки, слабо потис її.
— Не гнівайся, Дивна. Ти чекала іншого. Ми обоє… я і ти — помилилися. Я поспішив. І поспішила ти. Але сталося. І треба летіти далі. З пораненим серцем… Я прийму твій дарунок, Дивна, прийму повністю! Увесь твій болісний світ. Хай він пече мене, хай спопеляє. Учитель попереджував, що мене очікують бурі. Ось вони… Це лише перша. Тільки ти не залиш мене, подруго. Не залиш в самотині, на чужині…
— Я буду з тобою, — плакала жінка, пестячи його обличчя і цілуючи чоло, — я завжди буду біля тебе.
За кілька тижнів юнак призвичаївся до нового відчуття, зумів узгодити його з своїми колишніми асоціаціями, з попереднім світосприйманням. Проте колишня радість і легкість затаїлася десь у глибинах єства, а весь він став, мов оголений нерв, відкритий назустріч невблаганним атакам безжальних променів. Жанна одвезла його на віллу і помістила в затишних апартаментах, де світло вдень і вночі було зм’якшене.
Космоандр зажадав широкого знайомства з тим світом, куди він потрапив. Жанна зауважила, що для цього треба навчитися читати, розуміти термінологію тутешніх мов, ввійти в принципово інший плин косморозуміння. Це теж нові вихори й урагани, болісні для психіки. Чи витримає він їх?
— Кожну стежку треба вичерпати до кінця, — сказав юнак. — Ти повела мене, показуй свою казку далі. Я хочу бачити все тяжке, але й прекрасне. Має ж бути в твоєму світі щось прекрасне, бо інакше — як би ти тут жила?
Космоандр виявив унікальну здібність до засвоєння не знайомої раніше інформації. За півроку він уже блискавично поглинав філософські книги та наукові трактати, за рік прекрасно розбирався в течії планетної історії, міркував про її перспективи. Проте не бажав кудись мандрувати, зустрічатися з людьми. Запевняв, що йому досить знайомства з телевізійними передачами. Переглянувши з десяток художніх та документальних фільмів, він сказав, що тепер розуміє учителя і його наміри, котрі лягли в основу формування Гнізда Радості. І ще додав, що учитель глибоко помилявся, мріючи про успіх експерименту. Помилялися і мудреці та йоги минулого, жадаючи одноосібно або невеликими групами прорватися до сфери свободи. Людство неподільне, воно переплетене єдиним вузлом генетичної спільності, причинності, покликанням. Вихід має бути знайдений для всіх, а не для окремих шукачів.