Вогнесміх
Шрифт:
— Що я можу сказати тобі в словах, мій друже? Ти володієш іншим розумінням достовірності, котре поза мовою. Я знову повторю лиш одне: птах радості не втратить свого щастя, коли йому відкриється ще один шлях пізнання. І цей шлях — бачення світла й кольорів — такий принадний, широкий і неосяжний, що ради нього можна звідати найжорстокіші бурі. Дарма шукати визначень для переконливості, ти збагнеш це лише тоді, коли відкриється око! Чуєш? Моя любов хай переконає тебе, що я кажу правду. Учитель твій щирий, але моя щирість не менша. Може, ми разом з ним творимо для тебе спільний шлях. І від обопільних зусиль він стане ще прекрасніший.
—
— Більше від життя, — щиро шепнула Жанна. — Поза тобою світ мені здається порожнім і марним.
— Це теж слово — любов?
— Це ураган. Це — вихор чуття. Мука й радість!
— Мука? — здивувався Космоандр. — Тяжке слово. Тривожне. Радість — крилата, громова, а мука — щось потаємне, нестійке, ненадійне. Невже я викликав до дії таке відчуття?
— Ти не збагнеш, доки не відчуєш. Любов — це бажання такої цілості, коли зникає світ і є лише він і вона! І в одній миті — безмежжя радості. Не муч мене, не вимагай передати в марних словах те, що приховане в інших виявах.
Вона не стримала себе і припала до його грудей, ніби прорвавши якесь коло остороги. Космоандр похитнувся від її несподіваного пориву, але жадібно обняв жіночий стан сильними руками. Кожна клітина його вибухла полум’яними протуберанцями, охопила все тіло багаттям. Почуття нап’ялися, мов тятива бойового лука. Він радісно закричав у захваті, не в силі вмістити таємничий сплеск емоцій, і той крик прокотився над пустельними пісками, мов поклик птаха, визволеного з клітки.
— Дивна, — задихаючись, мовив юнак, і голос його вібрував, ніби звуки співучої сопілки. — Дивна, я йду до спільного польоту з тобою. Я відчув поклик, що переважає все інше, відчуте до сього дня. Роби зі мною те, що хочеш, відкрий мені стежку до нового чуття.
У грудях Жанни прокотився холодок гордощів за свою перемогу. І почувся застережливий шепіт тривоги. Не поспішати! Не злякати ніжного птаха кохання! Вона підвела обличчя від його грудей, глянула знизу вгору в тривожні, розгублені очі юнака.
— Ти остаточно зважився?
— Так!
— Твоє рішення завдасть болю друзям, Квіточці, учителю…
— Вони не дали мені звідати такого шаленства бурі, як ти. В тобі — вражаюча сила, Дивна. Одним доторком ти пробудила мене до небувалої радості. Я хочу знати той світ і принести друзям тайну нової стежки.
— Як дати їм знати, що ти відбуваєш зі мною?
— Вони вже знають. Ти навіть не уявляєш їхньої чутливості. Всі наші птахи в тривозі. Але я маю звідати тайну ще одного народження. Я готовий, Дивна.
І тоді Жанна, вже не вагаючись, дістала з кишені мікрорацію, передавши умовний сигнал на шхуну.
Минуло два місяці.
Позаду лишилися вихори шалених днів і ночей. Повернувшись до Пондишері, Жанна одразу приступила до підготовки генургійної операції. Всебічні обстеження показали, що Космоандр наділений ідеальним здоров’ям, а структура зорового органа позбавлена будь-яких патологічних деформацій. Секрет сліпоти, очевидно, приховано в сплетінні нейроконтактів: десь там залишилися незамкненими комунікації нервової тканини. Їх мала регенерувати, відтворити генургійна активізація першозиготи. Багато фахівців не визнавали парадоксальної теорії мадам Мішо, вважаючи, що зигота повністю зникає, давши першоімпульс формуванню ембріона. Проте тонкі дослідження динаміки геноглибин підтвердили, що першозигота залишається незмінною впродовж всього життя людини, ніби консервуючи в недоторканості ідеальний першообраз генетичного коду індивіда. Центр локалізації зиготи мадам Мішо тримала в секреті, вважаючи, що злочинні маніпуляції з первісним кодом можуть завдати великого лиха людям.
Пробудження в першозиготі регенеруючого імпульсу для відродження того чи іншого органу, ущербного від народження, давало разючі результати. Клініка мадам Мішо не могла відбитися від напливу бажаючих «омолодитися, регенеруватися, зцілитися, трансформуватися». Проте Жанна бралася лише за виняткові завдання, де людині було нічого втрачати. З одного боку — клініка отримувала переконливі результати, а з іншого — радість людей, повернутих з безодні відчаю та приреченості до світу нормального, повноцінного життя.
Підготовка до операції Космоандра тривала три тижні. Цей час він перебував за межами Пондишері, на віллі мадам Мішо. Був тихий, зосереджений, чутливий. Жанна лише вечорами зустрічалася з ним, розпитувала про його душевний стан. Він прислухався до нечутних звуків, що линули звідусіль, і напружено відповідав:
— Чую крики… І стогін… Тут тяжко й тривожно. Нема жодної миті спокою. Ти казала про багато гнізд радості. Невже така радість у тутешніх птахів?
— Землі ще далеко до повної радості, — обережно відповідала Жанна. — Тут урагани й боротьба. Може, саме такі люди, як ти і я, покликані наблизити час радості для всіх? Не окремі оази, як ваш острів, а вся планета. Тоді затихнуть крики, котрі ти чуєш, мій друже.
Він знову лишався на самоті, думав. І чекав.
Нарешті його забрали до клініки, поклали в ізольовану палату. Перед тим, як він мав заснути, Жанна та її два помічники проробили комплекс генургійних маніпуляцій: вузьким променем z-лазера, квантового генератора біоенергії, було опромінено центр локалізації першозиготи в районі копчика, а разом з тим введено в кілька сотень соматичних клітин активних точок організму віруси з геноблоками, відповідальними за зорову структуру. Операція тривала три години. Космоандр заснув. І втомлена, сповнена тривоги та надії, Жанна звеліла залишити його в спокої, зашторивши вікна. Сама залишилася в клініці, але не задрімала й на хвилинку, очікуючи ранку.
Ще до сходу сонця вона тихо ввійшла до палати, підняла штори. Широко розчинила вікно. Дихнуло морем, запахом троянд. Бляклі зорі звільна колихалися у тихих водах Бенгальської затоки.
На ліжку поворушився Космоандр, легко звівся на ноги. Відчувши її присутність, ступив кілька кроків назустріч. Стояв поруч, прислухаючись до її подиху, високий, стрункий, ніби еллінський Аполлон. Жанна тривожно очікувала: що він відчує після генургійної операції?
— Дивна, ти все зробила, що хотіла?
— Так, мій друже.
— Моє тіло горить.
— Тобі погано? — турботливо запитала вона.
— Просто я не відчував такого стану, — ніби до чогось прислухаючись, сказав Космоандр. — Я був на острові, розмовляв з учителем, з птахами радості. Буря терзала наш притулок. Вихор підхопив мене і поніс. Було боляче й холодно. А потім — гаряча хвиля прокотилася від ніг до серця і хлюпнула сюди. — Юнак показав на заглибини очей. — Потім все затихло. І почалося знову. І так тривало довго. Я заспокоївся, але тіло моє мовби проходить крізь сонячне полум’я. Ніби я і сонце — окремо.