Вогнесміх
Шрифт:
— Правда в тому, Космоандре, — спокійно відповів сивий патріарх, хоч голос його и видавав хвилювання, — що ця птаха з іншого гнізда. У неї інші відчуття, інші прагнення. Все те, про що вона тобі говорила, для неї — істина. Наміри в неї добрі, але вона не збагнула нашої мети. На цьому покінчимо, Космоандре. Ти вільний. Іди до Квіточки й друзів. А ви, мадам, ви більше не зустрінетеся з моїми вихованцями. Завтра покинете острів. Пробачте за різкий тон, але, як каже прадавня мудрість, у кожному гнізді свої порядки. Збережіть вдячність за рятунок і не жадайте більшого. Ваш гіпертрофований альтруїзм може накоїти лиха. Сплетіння карми сягають таких глибин, що навіть архати остерігаються торкатися їх.
— Але
— Звідки ви це знаєте? — урочисто мовив учитель. — З мого, боку не було жодного натиску. На кожному кроці діяла добра воля. І це був знак того, що сама природа ставить мій експеримент. А ви — грубо вдираєтеся в течію подій. Вам є над чим подумати, мадам Мішо.
— Я дала вам слово не оприлюднювати інформацію про ваш експеримент, — затялася вона. Оглянувшись, побачила, що Космоандра уже нема, і одразу посмутніла. — Невже ви страхаєтеся, учителю, що мої щирі слова можуть зупинити політ вашого Зорептаха? Невже такі випадковості небезпечні для запланованого експерименту? Для метаморфозу? Тоді треба боятися безлічі несподіванок. Хіба ви передбачите їх? І потім… Природі супротивні всілякі оранжереї. Зоряні птахи мають бути готові до найшаленіших ураганів та смерчів. А ви затуляєте вихованця від маленького вітру правди.
— Все має бути своєчасно, — сказав учитель. — Звідки ви знаєте про мої наміри? Ви просто зловжили моїм довір’ям. Лоно матері — теж оранжерея, парник, але найбільший геній чи святий має перебути в нім до урочої пори, коли вже можна вийти у світ небезпеки і пригоди.
— І все-таки я не згодна з вами. Мені жаль, що ви не прийняли пропозиції — повернути дітям зір…
— Мадам, ви просто закохалися в Космоандра…
— Як ви можете? — Жанна спалахнула, змішалася. — Як вам могло таке прийти в голову?
— Це правда, мадам. Ваше обличчя — відкрита книга. І це — природно. Навіщо губитися від правди? Адже ви самі жадали відкрити юнакові правду? Кохання — прекрасне почуття, проте воно має з’єднувати істот для спільного шляху. У вас і Космоандра не лише різні шляхи, а й різні світи. Зрозумійте це, мадам, і зробіть тверезі висновки. А тепер — ходімо до вілли. Забудемо про цю дискусію. Мені й так доведеться вирівнювати те, що ви необачно зігнули.
За два тижні Жанна Мішо дісталася Пондишері, де її радісними сльозами зустріли співробітники генургійної клініки: всі вважали, що вона загинула при катастрофі «Клеопатри», і несподіваний рятунок шанованої всіма господині лікарського комплексу був щасливим сюрпризом для друзів і знайомих. Вона дотримала слова і не розповідала подробиць про своє перебування на острові для сліпих дітей, а на розпитування відповідала скупо й однозначно: хвилі викинули її на пустельний острівець, потім — несподіване судно, рятунок. Поступово пристрасті затихли, цікавість прохолола. Все ввійшло в узвичаєне річище повсякденних експериментів, операцій, наукових пошуків.
Та ночами недавнє минуле воскресало, бентежило уяву, збурювало почуття. В напівдрімоті Жанна знову розмовляла з Космоандром, тривожно заглядала в його всеохопні очі, де завмер, закрижанів Всесвіт, і кликала його у світ напруги й вічного пошуку, де він відчує біль і радість ока, де для нього відкриється безодня світозарності, променистості, веселковості. А юнак задумливо прислухався до її слів і все не міг зрозуміти, чого вона хоче, чому не бажає разом з ним готуватися до польоту у зоресвіт…
А потім з’являвся учитель, і голос його був, як грім гірського обвалу. Він картав її за убогість уяви, котра воліє все втиснути в тисячолітні форми, страхаючись розірвати павутину узвичаєності.
Жанна прокидалася в тривозі, в неспокої, металася в ліжку, відчуваючи, що пережита нею пригода ніколи не залишиться для неї лише епізодом, що учитель і його учні ввійшли в її душу, в психіку, у найпотаємніші глибини єства міцно, навіки, і треба щось робити. І вже знала, що не може не діяти. Ще там, від’їжджаючи з острова, Жанна вже підсвідомо готувалася до рішучої акції. Учитель ніби знав про це, тому що до причалу ніхто, окрім нього, не з’явився, і жінка даремно оглядала пустельний берег в пошуках знайомої постаті. Вона стримано подякувала сивому патріархові за рятунок і гостинність, а він мовчки кивнув і торкнувся її чола благословляючим жестом. А коли судно відчалило, крикнув одне лише слово:
— Забудьте!
Вона не відповіла. Крізь плівку мимовільних сліз вбирала обриси казкової вілли, дерев, барвистих скель. Знала, що тут, на пустельному острові, в ній відбулося якесь духовне зачаття, і вона вагітна новою істотою, котру треба виплекати, виносити і народити. Вилучити її з себе уже неможливо.
На шляху в Папаете вона, ніби мимохіть, цікавилася будовою корабля, капітанською рубкою, навігаційними приладами. Удавано наївно розпитувала капітана, як визначаються географічні координати, і молодий чоловік, зачарований небуденною красою жінки, охоче продемонстрував їй своє вміння, простодушно назвавши цифри довготи і широти. Ту інформацію вона запам’ятала міцно й назавжди. І тепер у її свідомості зрів, насичувався подробицями авантюрний план. Жанна знала, що її задум є своєрідним піратством, але нічого не могла з собою подіяти.
Вона зафрахтувала першокласну яхту з надійною командою і, не вдаючись в подробиці, повідомила співробітникам клініки, що буде відсутньою два-три місяці. Капітанові назвала координати, надавши йому право обирати найнадійніший і найбезпечніший шлях. Відпливали з невеликої гавані поблизу Пондишері вночі, під сяйвом урочистої ілюмінації зоряного дивокола. Дихав легкий передсвітанковий легіт, і вітрила яхти тріпотіли окрилено, щасливо, ніби поривалися в таємничі простори океану. Жанна стояла на носі корабля, задумливо поринувши поглядом у небесну глибінь, перебираючи в пам’яті все те, що вона мала здійснити. Була спокійна, жалю й каяття, не відчувала. Знала, що дорога, котру обрала тепер, єдина. Іншої не існувало.
Можливість невдачі? Небезпека далекого плавання? Такі страхи не бентежили серця. Вона відчувала лише одне веління: врятувати птаха, котрий борсається в полоні, не розуміючи своєї приреченості. Підготовка проведена ідеально — у неї першокласне судно, два безшумні електрогелікоптери, рятівні шлюпки, надійна команда. Все інше залежатиме від погоди, долі, від тієї сили, котру на Сході називають кармою, і ще від її власного уміння розбудити душу, замуровану в темницю інтелектуально-чуттєвого стереотипу. А ще — від її любові. Чи достатньо полум’я її пекучого почуття, щоб розтопити кригу нерозуміння?
За сорок днів шхуна «Апсара», подолавши тисячі кілометрів морського шляху, витримавши два шторми, наблизилася до потрібного квадрата в Тихому Океані. Був штиль, води спокійно й урочисто переливалися в мінливих барвах світанку. Острів вирізнявся на обрії зубцями рожевих скель та грядою високих пальм. Над ним поволі пливли кораблики хмар.
Жанна, дивлячись на острів, відчувала хвилювання й невимовну тривогу, вела сама в собі напружений діалог. Чи правомірний її вчинок, чи виправданий він нетлінними вартостями життя? Хто може з певністю підтримати її або переконливо заперечити задум, котрий виклекочує в глибині серця, ніби невідоме вариво в тиглі середньовічного алхіміка? Що народиться в того кипіння — чисте золото радості чи несподіваний вибух таємничих елементів, який рознесе в шмаття й того, хто покликав їх до життя?