Вогнесміх
Шрифт:
Жанна подивувалася його аргументацією, зрозумівши, що недооцінила монолітності виховання цих дітей. Учитель, безумовно, передбачив можливість сумнівів і духовних конфліктів, давши для таких випадків бодай міфічну, але все-таки зброю. Вона трохи розгублено промовила:
— Космоандре, я спробую тобі пояснити. Річ у тім, що на цій планеті… на цій Землі, де всі ми живемо…
— Ти кажеш про Гніздо Радості?
— Ні, ні, я кажу про всю планету…
— Про зоряну домівку?
— Ні, Космоандре. Бачиш, ти навіть не знаєш, що твоє Гніздо Радості — лише малесенький острів на… як би тобі пояснити?.. на великій, дуже великій кулі, котра плаває у зоряній домівці, як ти гарно говориш. А на цій кулі… на цій великій планеті є багато таких островів, як цей, де ми тепер, як це ваше Гніздо Радості.
— Ти так уявляєш? — здивувався юнак, тривожно зсунувши брови докупи в зусиллі збагнути те, що почув.
— Я не уявляю. Я знаю.
— Знати й уявляти — одне й те ж, — заперечив юнак. — Ти справді дивна. Хто ж нас обдурив, поясни? І як це можливо? Якщо на морі буря і мені радісно слухати її пісні, а моя подруга Квіточка тривожиться від цієї мелодії і бажає тиші та спокою, — хіба я обдурюю її, твердячи, що мені приємно й радісно?
Жанна зрозуміла, що учитель сформував психічний стрій своїх учнів, як цільний, багатомірний духовний калейдоскоп, всі візерунки якого правомірні, позбавлені протиріч, антагонізмів, тому й поняття обману для такого розуму позбавлене глузду. Воно просто химера, абстракція, котру навіть неможливо втиснути у моноліт цільної мови.
— Якщо ти навіть відчуваєш, — вів далі задумливо юнак, — що, окрім нашого Гнізда Радості, є ще багато таких гнізд і всі вони сплетені у одне гніздо, котре ти назвала планетою, а вона плаває у зоряному потопі, куди нам треба летіти, то хіба від цього щось міняється? Хіба ти не зможеш полетіти зі мною у сферу великої радості? Крила твої ще не викохані, але я поможу тобі… Учитель допоможе…
— Ти не дослухав, Космоандре, — зітхнула Жанна, розгублено дивлячись на буйнобарвність заходу, ніби шукала в тих райдужних переливах аргументів для пояснення. — Події не можна пояснювати, як кому захочеться. Є події однозначні. Наприклад, якби ти не врятував мене, я б втонула у морі. Навіки зникла, померла…
— Куди можна зникнути? — дивувався Космоандр, і на його мінливому обличчі заграла усмішка. — Ми, буває, граємося в години розваги, і тоді силою думки та чуття міняємо вияв, а інші намагаються розпізнати того, хто міняється, в іншій подобі. Отже, можна змінитися, але зникнути, щезнути… Як можна щезнути? Куди? Зоряна домівка ж єдина?
— Хай так, — відповіла Жанна, збентежена його суперлогічною аргументацією. — Тканина життя, з якої ми сотворені, справді залишається, але форми розпадаються. Тієї форми, в яку відлита я, яку ти врятував, уже не було б… Розумієш? Це називається вмерти. Тіло розпадається. І наші сучасні знання безсилі повернути його до життя.
Космоандр мовчав, осмислюючи почуте, і жінка поспішала сказати основне, заради чого розпочала небезпечну розмову:
— Космоандре, учитель відкрив вам лише один бік життя. Той, який мав би принести вам радість, блаженство, мрію про політ. Але правдиве буття набагато складніше. Вислухай мене і не перебивай. В інших гніздах… тільки не радості, друже, далеко не радості… на інших островах –малих і велетенських — живуть безліч людей. Таких, як і ви. Всі ви народилися там.
— Що означає — народитися? — знову перебив її мову юнак. — Я ж казав тобі — ми вилупилися з яєць Зоряних Птахів…
— Це і був обман, — рішуче сказала Жанна. — Тут знову потрібне однозначне пояснення, різні точки зору не поможуть. Такі істоти, як ми в тобою, народжуються матір’ю, тобто жінкою… з допомогою батька — чоловіка. Дитя виростає в лоні матері, потім — виходить на світ, сюди, де сяє сонце, де хвилюється море, де шумлять дерева, співають птахи. Всі ви також народилися з лона матерів. У всіх вас є батьки. Але трапилося лихо, друже… Як би тобі це сказати? Всі ви… і ти зокрема… народилися неповноцінними…
— Не… повно… цінними… — Юнак поволі повторив поняття, ніби членив його по смислу. — Неповний — я розумію. Це означає — незавершений, такий, що не доріс до викінченості. А що таке ціна?
— Космоандре, — вже дратуючись, промовила Жанна, — ціна — те саме, що й повнота, викінченість. Це — умовне поняття. Не заважай мені висловити все, що я маю сказати. Ти і твої друзі — народилися сліпими.
— Що таке — сліпий?
— У кожної нормальної дитини є здатність бачити. Це — почуття. Таке, як слух, нюх, дотик, смак. Тільки бачення дає змогу відчувати особливу суть світу. Ось, наприклад, тепер я бачу кольори заходу сонця, а ти їх не бачиш.
— Кольори? — перепитав юнак. — Може, ти називаєш цим словом розмаїті пісенні акорди сонця? Я чую, відчуваю їх. Вони радісні й урочисті.
— Можливо, ти відчуваєш їх якось інакше, але не бачиш, Космоандре.
— Яка різниця?
— Бачить цілком інший орган чуття. Око. Ось воно, — Жанна ніжно торкнулася пальцем довгих вій юнака. В тебе воно відкрите, але ти — не бачиш. При народженні щось сталося і око твоє не діє, не бачить. Це було страшне нещастя для твоїх батьків. І вони звернулися до учителя з проханням, щоб він виховував тебе, аби ти не відчував себе нещасним. І тоді учитель розробив план…
— Все зрозуміло, — підхопив юнак щасливо. — Учитель влаштував Гніздо Радості і допомагає нам опановувати майстерністю польоту. Ти знову розповідаєш мені про своє відчуття реальності. Не бачу різниці.
— Різниця в тім, — різко заперечила жінка, — що я бачу, а ти — не бачиш. Сліпота — страшне лихо. Для сліпого закрито цілий безмежний світ. Учитель зумів трохи полегшити вашу долю, але дати вам радість видючості він не може. А я — можу, Космоандре! Чуєш? Я можу зробити це просто й легко. І ти станеш завершеною людиною. Повноцінною. Якщо тепер ти радісний і щасливий, то після такої зміни ти… ти…
— Ви не дотримали слова, мадам, — почувся неподалік суворий голос, і жінка здригнулася від остраху. — Ви брутально вдерлися в душу чистої істоти. Я глибоко розчарований.
За кілька кроків від них стояв учитель — зосереджений, весь у білому, і тільки чорні вогненні очі видавали душевне сум’яття й тривогу. Жінка розгубилася, не знаючи, що говорити, як діяти.
— Учителю, що відбувається? — спантеличено запитав Космоандр. — Дивна сказала, що нас одурено, пояснивши, що це означає прикриття певної сторони реальності. Я намагався, щоб Дивна збагнула умовність цих речей. Проте вона заявила про нашу неповноцінність, про те, що ми — сліпі, позбавлені якогось особливого органу… найціннішого… і що вона може повернути його. Чи це правда, учителю?