Вогнесміх

Бердник Олесь Павлович

Русалія вислухала його мовчки, навіть не ворухнувшись. Очі були заплющені, але хлопцеві здавалося, що вона дивиться на нього всім обличчям, всім тілом, вимірюючи тим чаклунським зором всю його приховану сутність. Коли Гриць замовк, дівчина легко встала з плоского каменя, на якому сиділа, і мовила:

— Назбираємо ще хмизу…

І пішла в кущі верболозу. Він, потай дивуючись такому раптовому переходу від романтичного зосередження до буденності, теж рушив до зарості, при світлі місяця ламав сухі галузки, складав на купку. Глянувши вгору, в бездонну зоряну криницю, щасливо розпростер руки, ніби хотів обійняти іскристу глибину

всесвіту. Що це з ним діється? Сниться чи насправді?

Повернувся до вогнища. Русалія вже сиділа на камені, підкидаючи хмиз у багаття: вогонь знову весело затріщав, заспівав.

— А чому в тебе таке дивне ім’я — Русалія? — несподівано запитав Гриць.

— Хіба дід Василь не розповів?

— Незручно питати.

— Дивна історія, — задумливо відповіла дівчина. — Моїх родичів постріляли німецькі окупанти в сорок першому. Бабусі пощастило заховатися в якійсь криївці. Звали її Радунею. Радуня — сонячне ім’я, правда? Вона була вагітна, носила в лоні мою матусю. Врятували її піонери-партизани, котрі ховалися в сміянських лісах.

— Це ті… котрі загинули? — пошепки запитав хлопець.

— Так. Їм побудовано меморіал. Їм і їхньому вчителеві. Вони переправили її до Василя Сміяна, який за наказом підпілля згодився бути старостою в селі. Пізніше його вислідили, хату спалили, невістку Сміяна і мою бабусю схопили, а сам прадід Василь чудом врятувався. Радуню допитував гестапівець, а потім звелів розстріляти. Вона кинулася у Дніпро, течія понесла її вниз і викинула на берег. Там і знайшов її старий Сміян, заховав у криївці поміж лозами. Там і розродилася вона. Дівчинку прадід назвав Русалією, бо справді вона була дніпровським дитям. А бабуся померла. Олена, дідусева невістка, удочерила маму, виховала, дала освіту. Навчаючись у Московському літературному інституті, матінка зустріла індійця, мого майбутнього батенька, покохала його. Ну а далі… Далі, я гадаю, все ясно й так: народилася я, і мене теж назвали Русалією на честь мами.

— Цілий роман, — прошепотів Гриць. — Письменники шукають сюжетів. Кожна людина — то найхимерніша детективна історія, тільки зумій її побачити, розкрити, розшукати, докопатися.

— Це правда. До речі, ти знаєш прадавні перекази про русалок?

— Як і всі. Дівчата-утоплениці стають річковими русалками, місячними ночами виходять з води, і якщо їм хтось трапиться на шляху — особливо чоловік або хлопець, вони його залоскочуть до смерті. І тягнуть на дно…

— Це — загальнорозповсюджена версія, — кивнула Русалія. — І ніхто не хоче подумати, чому вона така невмотивована.

— А в чому це виявляється?

— Просте запитання: чому треба лоскотати свою жертву? Що за химера? А якщо людина не боїться лоскоту?

— Гм. Справді, дивно. Я не думав…

— Отож-бо. Маловідома легенда розповідає, що люди, яким пощастило зустрінути русалок, справді радісно сміються, а потім безслідно щезають. І сміються не тому, що їх лоскочуть, а тому, що їм відкривається щось напрочуд прекрасне, небувале, таємниче, казкове. Людину охоплює дитяча радість, і вона, сміючись, віддано йде за русалками у казковий світ.

— Прекрасно! — захоплено озвався Гриць. — Як це чудово! А хто ж тоді русалки, хто ці легендарні дівчата?

— Може, не самі лише дівчата, — понизивши голос до шепоту, відказала Русалія. — Легенда оповідає, що то з’являються рахмани…

— Рахмани? Хто це?

— Хіба ти не читав казок про рахманів? Це — давні, прадавні

люди. Наші прапрапращури. Невмирущі. Вони жили нібито ще тоді, як на Землі було вічне літо, а на небі сяяло два сонця. А потім одне сонце погасло, світ охолов, і рахмани перейшли в сферу казки. Це недалеко, поруч з нами, але добратися туди важко і доступно лише тим, хто опроміниться радістю, веселощами, вогнем самовідданості.

— Чудово, — зрадів Гриць. — Мій брат Юрій, космонавт, теж вважає, що колись у Системі було двоє сонць. Навіть тепер заплановано експеримент на орбіті, щоб розшукати темного супутника Сонця, що колись був яскравою зорею.

— Он як! — задумливо мовила Русалія. — Дивне мереживо долі. Дуже дивне. Але слухай далі. Чому ми не бачимо рахманів? Чому лише релікти в словах залишилися від тієї сонячної епохи — рахманна земля, рахта — сонячне свято і так далі?

— Тобі б погомоніти з моєю сестрицею Марійкою, — мовив Гриць. — Вона мені колись цілий вечір про таємницю прадавніх коренів говорила. Вважає, що має бути археологія мови, яка відкриє багато темних місць у нашій історії… .

— От бач, не лише я думаю про це. То чому ж сутність цього поняття загубилася у віках приниження, поклоніння вигаданим почварам? Хтось був зацікавлений в тому, щоб ми вкрилися запоною суму. Сміх і радість стали гріхом, людину змусили стати на коліна перед небесним тираном, а які вже веселощі, яке творче натхнення, коли творець стоїть на колінах? Проте інколи плівка роз’єднання розривається, і людина заглядає в щілину сусіднього світу, де панують радість і вічне літо. І тоді вона щасливо сміється і кидається туди, щоб навіки щезнути з нашої сфери. Кажуть: русалки залоскотали нещасливця. Бо чули сміх, бачили кільце дивних, казкових істот у величних вбраннях, відзначили, що людина щезла. А далі — працює земна, сіра уява. А русалки-рахмани — то вісники світу радості, а не якісь там утоплені. Хіба, може, утоплені в річці нашого забуття, в річці легенди. І знаєш, що інколи допомагає побачити рахманів, полум’яних істот? Велика туга! Бо туга — то жадоба радості. А хто сильно жадає чогось — той і отримує. Русалки замикають шукача казки у хороводне коло, і людина п’є струмок сміху-радості. І зникає з того світу, де ще так багато ненависті.

— Гарна легенда, — зітхнув Гриць. — Тільки ж втікати з цього світу не гоже… навіть у світи радості. Це — дезертирство в поля бою.

— Є воїни, — заперечила Русалія, — а є й діти, є тонкі, чутливі душі, народжені не для герцю. Пам’ятаєш у Лермонтова: «Они родились не для мира, а мир был создан не для них». І навіть бійці… навіть найвідважніші воїни хіба не мріють про мир, спокій і радість? Хіба не мріють, щоб навіки відкинути бойовий меч?

— Як далеко ще йти до цього.

— Кожна стежка завершується. Але початок її в нашому серці і не пройти її без світла вогнесміху.

— Як ти сказала? — підхопився хлопець. — Вогнесміх? Дивне визначення: вогонь і сміх. Ти якось поєднуєш ці поняття?

— Безумовно. Аякже? Сміх і вогонь — суттєво подібні, рідні. Ось глянь, як радісно, легко вогонь прагне у тайну, танцює на видимих речах, оцінює їх, спопеляє ілюзорне, забирає суттєве з собою і летить далі, далі — у диво, у небувалість. Так і правдивий сміх — грайливо вирізьблює, виявляє мізерне, ганебне, відстале, брудне, убоге, потворне, закликає до оновлення, до полум’яного преображення. І вогонь і сміх — зброя радості. Хочеш, я оповім тобі легенду?