Вогнесміх
Шрифт:
— Не можу, — серйозно сказав учений. — Ось програємо всю інформацію на машині, поговоримо детальніше. Твої думки, «Сокіл», божевільні, але хіба наша епоха нормальна?
З Космоцентру почувся гомін, сміх. Засміялися й космонавти. Юрій переглянувся з друзями, підморгнув їм і знову звернувся до теоретика:
— Не забудьте ще одне — найголовніше. Оскільки ідея термоядерного синтезу може збанкрутувати, треба подумати глибше над основами космоенергетики. Що таке взагалі динаміка руху? Де її джерело? Чи не витікає воно з тих же сингулярних отворів? Можливо, такі отвори є в кожній суверенній частинці буття, незалежно від масштабів: у атомі, планеті, зорі, галактиці, метагалактиці?
— Слухаємо, «Соколе»…
— Зв’яжіться з братом Борисом. Передайте йому нову інформацію, він дуже просив. Це необхідно для проекту «Резонанс Еволюції». Якщо він зможе, хай підскочить до Космоцентру на один із сеансів зв’язку.
— Буде зроблено…
На мітинг у райцентрі зійшлося так багато людей, що стара Ярина подумала: «Ой леле! Вся земля сюди зійшлася, чи що?».
Вони з Василем стояли на трибуні, а внизу вирувало людське море, малиново пломеніли прапори і піонерські галстуки, транспаранти прославляли космічну звитягу Юрія Гука та його товаришів. Щось говорили районні керівники, учителі, учні, вчені — гості з Києва. Все було поза словами, поза свідомим сприйняттям: урочистість, мерехтіння кольорів, піднесений тон промовців. І коли Василеві Гуку запропонували сказати слово, він, підступивши до перил трибуни, вибачливо промовив:
— Люди добрі, друзі мої, діти наші рідні!.. Не приховаю — мені приємно бачити, як шанують і величають нашого сина Юрія. Мабуть, він і його супутники вповні заслужили шану й любов. Проте варто нам не забувати й того, що космічні подвиги героїв — то лише завершення вікових зусиль безлічі людей, котрі прагнули до неба. Хто скаже, де чия рука прикладена до мурування спільної хати? Чи не краще відчути, що кожен з нас піднімав на своїх руках синів, братів, товаришів до зірок, щоб ширше, глибше вивчити зоряне поле, в якому живе людина?
Оваціями гримів майдан, схвально щось гомоніли вчені за спиною старого Гука, а він щиро й доброзичливо завершував свій короткий виступ:
— За вшанування мене й моєї дружини Ярини — наша найглибша подяка. Тільки я хочу, аби кожен з вас обернув тую шану на своїх матерів і батьків, бо легше, набагато легше виявляти шану офіційно, з трибуни, і незміряно тяжче нести її в серце щоднини, люблячи тих, котрі дали кожному життя. Ми, люди добрі, ростили не героїв, не космонавтів, а просто — людей. Так, як це робить кожен з нас, всі батьки, котрі тут присутні. А отже, й шана, адресована нам, хай буде всенародною шаною всім батькам, які самовіддано готують творчу естафету своїм нащадкам…
«Гарно сказав Василечко, — думалося Ярині, — гарно…».
Її теж попросили щось промовити, але вона рішуче відмовилася, сказавши:
— Приїжджайте у гості — я вгощу вас пухкими пиріжечками, наливочкою, а балакати з трибуни — нізащо в світі! Ніколи мені не доводилося привселюдно говорити, а якби хтось заставляв, то язик задерев’яніє, заціпить мені, і все! Не силуйте, бо й двох слів не зв’яжу.
Ті Яринині слова мікрофони рознесли по всьому майдану, і люди весело й доброзичливо сміялися: може, саме та фраза старої матері дала всім присутнім відчути свою спорідненість з найдивовижнішими космічними звитягами, бо всі ті звершення, зрештою, діялися, творилися звичайнісінькими сучасниками, а не якимись міфічними істотами.
Надвечір їх привезли назад, до рідного села. Ярина полегшено зітхнула, ступивши в хату: «Слава богу, вдома. Більше нікуди не поїду, хай хоч і вб’ють мене, Василечку».
У поштовому ящику Василь знайшов кілька листів та телеграм. То були привітання старій матері від дітей. Борис з дружиною вибачалися, що не змогли знайти часинку для гостювання, бо в Кіберцентрі кипить такий вулкан, що кожна хвилина дорога. Гриць прислав телеграму десь з дороги, написав купу ніжних слів і запевнив, що він поруч з мамою щоднини, щогодини в думках і почуттях.
Ярина, прочитавши все теє, сплакнула, усміхнулася крізь сльози Василеві:
— Бач, які вони грамотні стали! Думкою вічно зі мною, а на хвилинку переступити материн поріг — нема часу! А я ж їм не в думці пиріжечків напекла, а таки наяву. Хай вже Борис, у нього машинерія така складнюща, може, оставити її нема на кого, а цей же шибеник, мізинчик наш, міг би заскочити…
— Нічого, старенька, — заспокоїв її Василь, — аби їм добре було, а ми й так порадіємо. Давай пиріжки на стіл, може, й зайде хто привітати тебе.
Уже в сутінках завітали з лісу Христина й Сава. Хлопець був стомлений, але щасливий, по вінця переповнений, напоєний пахощами лісу, щебетанням птахів, спілкуванням з довірливою звіриною заповідника. Старий єгер відзначив той урочистий настрій, задоволено кивнув:
— Бачу, до серця наш край. Чи так?
— Чари, — сказав Сава. — Ніби знову народився на світ.
Христина вдячно глянула на хлопця, підійшла до матері, ніжно привітала її з днем народження, поцілувавши руки й чоло. Потім, дивлячись їй в очі, тихенько заспівала: «Ой сідлайте, хлопці, коні, коні воронії, та й поїдем доганяти літа молодії…».
— Правда, правда, доню, — схлипнула Ярина, погладивши Христину по плечу, — пора доганяти нам з татом свої літа… та тільки доженемо їх ми десь уже в іншому світі…
Сава розгорнув пакуночок, добувши з нього велику квітчасту хустку: багряні троянди на чорному тлі. Накинув на плечі іменинниці, поцілував руку.
— Вітаю вас, матінко, з тим днем, коли ви з’явилися в цьому світі. Сам я сирота, то радісно мені вшанувати жінку, котра є взірцем усіх матерів. Будьте щасливі!
Ярина милувалася крізь сльози яскравими квітами, а старий Гук тихо примовляв у сиві вуса:
— Добре, синку, добре.
— Догодив, синочку, таки догодив, — обнімаючи Саву, дякувала мати. — То прошу ж до столу, та вип’ємо наливочки, згадаємо про все хороше та любе.
Вона зняла рушника, що ним були прикриті рум’яні пиріжки, розкладені в кількох високих мисках, та старовинні штофи з розмаїтими наливками й настойками. Василь Гук налив усім по чарці, потім, подумавши, наповнив ще кілька зайвих.
— Всі наші діти й друзі тут, то не забудьмо й їх…
У двері постукали. Зайшов листоноша, інвалід війни Микита Чмир. Побачивши накритий стіл, весело потер долоні, підморгнув рудим вусом.