Вогнесміх
Шрифт:
Тримаючи в руках черевики, він намацував поміж камінням босими підошвами місцини, куди можна безпечно ступити, старався, щоб не тріщали сухі гілки. Тіні верб від місяця повільно хиталися, сріблисті пасма поміж ними несподівано творили таке відчуття, ніби земля втікає з-під ніг, і Грицю доводилося навіть зупинятися, щоб відігнати ту химеру. Усміхався до себе: хочемо якогось метаморфозу, а насилу долаємо суб’єктивну містифікацію.
Голос погучнішав, можна було розібрати слова пісні.
Мелодія пісні сягала небезпечних висот, з яких міг би зірватися навіть голос колоратурного сопрано, а потім раптово падала до тембру баритона, збурюючи в серці хвилювання й тривогу. Це нагадало Грицеві чаклунську співачку з Південної Америки, унікальну Іму Сумак. В поєднанні з дивними словами пісня гіпнотизувала, заворожувала. Хлопець збагнув, уже без жодних сумнівів, що нічна стежина, зоряний пошук привели його туди, куди треба: до таємничої онуки діда Сміяна. Як же бути? Як підійти? Чи не жахнеться вона?
Між кущами спалахнув малесенький язичок полум’я. В його світлі вирізнилася темна дівоча постать, що схилилася над вогнем, як прадавня жриця, і почала ніжно приказувати:
Гори, мій вогнику, гори,
Гони пітьму із мого дому,
Щоб ми щасливії жили,
Щоб не було біди нікому.
Гори, мій вогнику, гори,
І борони від сили злої,
І в дух мій сили дай, снаги,
Любові й мудрості земної.
Гори, мій вогнику, гори[1]…
Багаття загорілося веселіше, затріщало. Гриць сахнувся мимохіть назад, щоб його не помітили. Дівчина, не покидаючи місця, спокійно промовила:
— Виходь до вогнища. Навіщо ховатися в сутінках?
Юнакове серце сильно забилося. Він непевно рушив уперед, зупинився перед багаттям, що було розведене посеред чистої піщаної латки, оточеної високими плакучими вербами та лозами. Так і тримав у руках черевики, не знаючи, куди їх подіти. А поглядом уже прикипів до нічної співачки, яка теж незмигно дивилася на нього. Чорні хвилі волосся вкривали її плечі й груди, стан огортав плащ, а очі несподівано пломеніли золотою прозорістю у мерехтінні вогняних язиків. «Справді, русалка!» — подумалося хлопцеві, містичний острах морозом війнув у душу. Дівчина поворухнулася, почувся милозвучний голос:
— «Мої брови — ліси захмарні!..».
Гриць з моторошним подивом згадав, що це ж вона цитує фразу з вірша поета, який ще ніде не публікувався. Відьма, чи що?
— Сідай до вогню, мандрівнику, — озвалася знову дівчина, — і нічому не дивуйся. Хіба в таку ніч можна впускати до серця сумніви?
Він присів навпроти неї, простягнув руки до вогню. І відчув, що це найприродніше поєднання — хлопець, дівчина і багаття між ними. Щось глибинне, древнє, найтаємничіше пробудилося в душі, нічна мандрівка вже не здавалася химерною. Гриць впевненіше глянув на дівчину, і вона підбадьорливо осміхнулася.
— Кого шукаєш?
— Тебе! — Хлопець відповів так, ніби кидався з круч у воду, затамувавши подих, беззастережно.
— Звідки ти знаєш, хто я, щоб мене шукати?
— Якби я знав, хто ти, я б тебе не шукав.
— Он як? — здивувалася дівчина.
— А хіба ти не відаєш цього? — Гриць відчув хвилю натхнення, в грудях затепліла жарина. — Ми шукаємо лише таємницю. Хто шукає те, що відоме?
— Гарно сказав, — задумливо мовила дівчина, підкидаючи до багаття сухі галузки. — А все-таки хоча б моє ім’я ти знаєш?
— Ти — Русалія.
— Гостював у діда Василя? — тихенько засміялася вона, немов по той бік вогнища проспівали ніжні дзвіночки. — Це він тебе послав сюди?
— Сам пішов. Він тільки порадив мені, де краще знайти тебе.
— Навіщо мене шукати?
— Бо ти — таємниця.
— Ти колекціонуєш таємниці? Навіщо вони тобі? — Русалія знову засміялася, ті звуки лоскотали душу Грицеві. Він обережно відповів:
— Таємниця й поняття «навіщо» несумісні. — Відчуваючи, що наближається до якоїсь небезпечної межі в химерному нічному знайомстві, хлопець щиро глянув їй в очі. — В мені відсутнє розуміння того, чому я пішов шукати тебе.
Дівчина легенько зітхнула. Опустила погляд вниз, спостерігаючи за танцюючими язичками вогню. Гриць знову порушив мовчання:
— А чому ти не питаєш, як мене звати?
— Бо знаю, — спокійно сказала Русалія, незмигно дивлячись у багаття. — Твоє ім’я Григорій. Гриць…
— Як ти могла про це довідатись? — ледве не скрикнув Гриць.
— А в мені є циганська кров. — Дівчина жартома стріпнула пишними кучерями. — Та ще й індійська. Суцільна екзотика й містика. Хіба не так?
— То ти, може, й думки мої читаєш?
— А хіба це так важко?
— Знаєш, хто я?
— Ти й сам цього не знаєш, — заперечила Русалія.
— Як то?
— Бо ти ще в пошуку. Ти недавно вийшов у мандри. Тяжка, небезпечна стежка твоя. Проте обійти її неможливо. — Дівчина промовляла ніби в забутті, обнявши руками коліна. — Єдине запитання: чи вистачить у тебе снаги й волі? Відповідь — у тобі.
Хлопець не знав, що говорити їй далі, про що розмовляти. Розпитувати банальні речі — де вона працює, ким, до чого прагне? Куди має їхати, де вони ще можуть зустрітися? Все це було таким тривіальним порівняно з таємницею їхньої зустрічі, що він мовчав, кружляючи думкою у різних варіантах подальшої розмови. Русалія ніби відчула його стан, дружньо запитала:
— Що привело тебе сюди, до нашого села? Згадай не останню, грубу причину, а глибшу… віддалену…
Гриць здивувався. Що означає таке запитання? Чому треба згадувати щось віддалене, а не реальну причину — відрядження з часопису? Та подив хутко розтанув, і він з холодком в душі згадав, що причина й справді прихована не в химеричній ідеї Товкача — шукати джерела сміху в народній гущі. Він ступив на цю стежину ще там, на Клухорі, коли зустрів таємничого юнака. Радісний захопив його стихією пошуку дива, сміху й натхненності. Саме той незбагненний випадок був поштовхом, що привів його до часопису, а потім і сюди.
— Згадав? — Русалія уважно спостерігала за мінливим обличчям хлопця, ніби читаючи в ньому.
— Мені здається, що я згадав. Думаю, тобі цікаво буде послухати майже фантастичну оповідь. Ще ніхто не чув її з моїх вуст, бо все це дуже неймовірно. Може, я помиляюся, та, скоріше всього, одна моя дивна зустріч була причиною того, що я тепер бесідую з тобою.
І Гриць розповів Русалії про свою пригоду на Клухорі, про повість, почуту з вуст майже казкової істоти. На завершення сказав:
— Правду мовлячи, ще й досі я не певен, чи було це наяву, чи мені примарилося. Так чи інакше, а саме тоді почався метаморфоз, що змушує мене шукати суть радості й сміху…