Вогнесміх
Шрифт:
— Хочу.
— Легенда про те, як було сотворено світ. Не боги його формували, не демони, а прекрасні титани — Радість, Сміх і Щирість. У захопленій грі вони запалили в безмірності сонце й зорі, а на Землі посіяли квіти, як ніжні, доступні людям відображення далеких світил…
— Ти вважаєш, що квіти — то відображення зірок? — радісно перебив її Гриць. — Мій братан Юрко ще в дитинстві так говорив батькові. Який дивний збіг відчуттів!
— Це не збіг, — серйозно заперечила дівчина. — Це відчуття правди буття. Дітям особливо відкрито потаємну сутність речей. Слухай же далі. Радісно жили першолюди-рахмани у світі, де панували сміх, радість і щирість. Та породження хаосу — Морок зі своїми супутниками Злобою й Обманом — вирішили зіпсувати щасливе творення. Особливо постарався Обман. Він умів набирати вигляду Сміху, Радості й Щирості. І люди вірили їм, приймаючи дарунки Обману у красивому вияві, отруювалися Злобою і затемнювалися Мороком. І Радість уже безсила була вилікувати обманутих, сум покотив над світом, самота проникла в серця, почувся жорстокий регіт замість дружнього сміху, їдуча насмішка замість щирих веселощів. Повернеться Епоха Радості лише тоді, коли віддані шукачі вогню преображення знайдуть зерна прадавнього Сміху, посіють їх знову по всій планеті, у всіх серцях…
— Шукачі вогню преображення, мов луна, відгукнувся Гриць. — Що це означає для тебе? Який вогонь?
— Глянь на оце багаття. Воно й миті не має спочинку, його не зупиниш, не введеш у форму, не законсервуєш, не опишеш. Будь-який опис — лише відгомін реальності. Вогонь багатоликий, позавимірний. Від оцього полум’я, плазму якого ми спостерігаємо, до вогню духу, від життєвого горіння до сяйва сонця й зірок. Вогонь преображення — та сила, що вела нас від кристала, від першоатома до мислячої істоти. Колись ми формувалися всесвітом стихійно, впродовж мільярдів літ. Тепер — естафету передано нам: чи збагнемо, чи підхопимо її? Чи просто погріємось біля багаття життя, понасолоджуємося, погарцюємо у материнській світлиці, та ще й спалимо її під захоплені крики бенкетуючих?! Треба свідомо оволодіти вогнем самотворення. Чи багато людей мислить про це?
— Достатньо, Русаліє, — серйозно сказав Гриць. — Особливо наша молодь. Навіть той дивний юнак, котрого я зустрів на Клухорі, говорив, що ми здійснили своєрідний кесарів розтин світу для народження радісних істот, бо нормальне, еволюційне народження неможливе в умовах буржуазного світу. До речі, чому ти промовчала, коли я оповів тобі про свою пригоду? Може, не повірила, гадаєш, що я містифікував тебе?
Дівчина підвелася, обійшла вогнище, зупинившись біля Гриця. Він теж встав, відчуваючи тривогу й тремтіння в тілі. Вона сягала йому лише до плеча і дивилася знизу вгору пильно і якось відчужено, ніби бачила за ним щось незриме. Не відповідаючи на його запитання, сказала:
— Хочеш пройти крізь вогняне кільце?
— Що це таке — вогняне кільце?
— Побачиш сам. Умій діяти без запитань. Допоможи мені зібрати побільше хмизу.
За чверть години вони вдвох наламали велику купу сухого гілля. Русалія почала викладати довкола багаття велике коло з того хмизу, скупо кинувши хлопцеві:
— Допоможи. Щоб було суцільне коло…
— А потім?
— Побачиш.
Він, зрозумівши задум, хутко почав вивершувати кільце з галуззя, схвильовано міркуючи над тим, що мала на меті Русалія, готуючи свій сюрприз. Яка нетутешня, дивна дівчина! Чи вона завжди така, чи це на неї діє чаклунська ніч, місячне світло, незвичність їхньої зустрічі, казковість ситуації? Глянувши вгору, на мерехтливу смугу Чумацького Шляху, Гриць похитав головою, ніби хотів розірвати павутину сну. Хіба таке може бути? Це сниться, не інакше. І відображення темних верб у тихих водах, і співучий водоспад, що танцює на камінні річкової гатки, і миготливі зірки у схвильованому потоці.
— Запалюй! — рішуче сказала Русалія.
— Що?
— Вогняне кільце. Палаючі галузки перенось у хмиз, щоб загорілося одночасно все!
Він слухняно виконав її веління. Коло хмизу почало палахкотіти. Гриць вискочив з нього, задихаючись від диму. Русалія простягла руки до багряного кільця, що набирало сили, і заспівала тим же дивним багатомірним голосом, який він чув раніше, — від тембру баритона до запаморочливих висот сопрано.
Гриць відчував, як у нього ворушиться волосся на голові від таємничих слів і чаклунської мелодії закляття. Звідкіля вона з’явилася, дивна дівчина-жриця? Де навчилася химерних звичаїв? Може, в снах, у мандрах по інших світах і просторах?
Русалія рішучим жестом скинула з себе плащ і залишилася лише в купальному костюмі, що мерехтів у променях вогнища золотавими іскрами. Потім, зненацька перескочивши стіну багаття, опинилася в багряному колі. Хлопець задерев’янів від хвилювання й тривоги. Що вона діє, для чого?
— Вогонь з’єднує душі, вогонь роз’єднує! — владно промовила дівчина, і голос її ніби вібрував у хвилях пломеню — то затихаючи, то гучнішаючи. — Хочеш іти разом зі мною — ввійди до полум’яного кільця, скупайся в ньому!..
Вона закружляла в палаючому кільці, що потужнішало, вставало стіною, закривало її танцюючу бронзову постать. Підняла вгору тонкі руки, ніби прагнула полетіти до далеких зірок. Гриць наблизився до багаття, воно дихнуло нестерпним жаром. Він відсахнувся, закрив очі. Сльози мимоволі потекли по щоках, сліпили зір.
— Русаліє! Як же ти? Як ти можеш, Русаліє?! Все це так несподівано! — загукав він, кашляючи від диму, що роз’їдав легені. — Русаліє, це ж небезпечно!
Багаття сміялося, співало, але дівчина не відповідала. Хлопець з жахом відзначив, що вона зникла. Оббіг коло, плаща на піску також не було.
— Русаліє! Ру-у-са-а-аліє! — закричав Гриць, повертаючись в різні боки.
— Є! Є! Є! Є! — насмішкувато відгукнулися верболози, і луна покотилася над річищем.
— Зустрінемося в огні! — почулося здалека. — Зустрінемося в полум’яному колі!
— Русаліє, стій! Я піду за тобою, чуєш? Я пройду крізь вогонь!
Тиша. Мовчання. Байдужий місяць у зоряному полі. Таємничі тіні плакучих верб.
Гриць затамував подих, прислухався. Жодного звуку не долинало з гущавини Зеленої Гатки, тільки, пригасаючи, тріщало вогнище та лунко стугоніло серце в грудях. Хлопець знеможено сів на камінь, втупився в мінливі багряні жарини. Що ж далі? Бігти за нею, шукати її в хатині діда Сміяна? Тривожити людей уночі? А вранці? Як йому дивитися в очі Русалії при світлі сонця? Пішов назустріч диву, знайшов його наперекір всяким випадковостям і логіці, а потім… злякався ступити в полум’яне коло.
Він відчув пекучий біль у животі, там, де пройшла бандитська куля. Встав з каменя, понишпорив у кущах, знайшов поміж камінням чималий клапоть з травою. Полегшено зітхнувши, горілиць ліг на прохолодну постіль, занурився поглядом у зоряну глибінь. Місяць почав падати до заходу, небо тепліло, десь далеко співали півні. Біль вщухав, і Гриць заплющив очі, відчувши приємну млість у розслабленому тілі.
Йому здавалося, що промайнула тільки мить, та коли знову отямився від забуття й глянув перед собою, жовтіючі віти верболозу вже купалися в ранкових променях сонця. Жахнувся, скочив на ноги. Проспав! Ганебно проспав! Думав лише хвилинку спочити, подумати, а проспав, як останній ледацюга. А вона ж має сьогодні від’їжджати. Треба поспішати, треба встигнути…
Вибравшись з хащів Зеленої Гатки, він взувся і підбігцем рушив до села. Хвилин за сорок був уже біля Будинку культури. Там побачив Товкача, який стояв біля знайомої «Волги», що нею вони прибули до Сміянів. З віконечка виглядало рудоброве обличчя Федька, він щось розповідав шефу, сміявся.
— Пригоди шукав? — докірливо озвався Товкач, уздрівши пом’ятого й занепокоєного Гриця. — А я вже хвилювався: думаю, де та що? Спасибі, старий Сміян заспокоїв, каже, що хлопець іде своєю стежиною. Так і сказав: своєю стежиною! Я не питав його, що це означає, але догадався, що тут замішана спідничка, а ти вже нещодавно йшов такою стежиною… кх, кх!