Вовчиха

Кобылянская Ольга Юлиановна

– Коби хоч маєток мала, вже би-м умовкла. А то ні маєтку, ні слави, лиш язики, як ті праники, де б не стали, обмовляють. Але я їх ще розуму навчу, проповім, що треба, чого ще від нікого не чули. Ще вони не знають, хто Жмути. Якби стара та молода чесні,- не приймали би самі дві жіночі душі мужчин у хату.

– Дивіться, щоб не спізнили, коли вже таку охоту маєте,- кепкував собі син, позираючи від часу до часу на матір та усміхаючись.

– Гадаєш, боюся?

– Та де гадаю! Де мені гадати про таке. Я вас добре знаю. Лиш дивіться, щоб не пішов сміх про вас селом. Вже й так вас називають «вовчицею».

Зою

мов змій тим словом уколов. Вона прокину­лася.

– Так кажуть на мене?

– Так,- сказав Юзько, прибиваючи далі клевцем цвях до плуга.

Зоя не отворила більш уст. Кінчала роботу надзви­чайно швидкими рухами, сквапно збиралася кудись від­ходити. Сонце саме клонилося до заходу і скрізь пану­вав якийсь спокій закінчення.

– Вам куди, мамо?

– Куди треба.

– То не гайтесь.

Вона станула, підкинувши бистро голову.

– Або що?

– Бо часу шкода. Завтра неділя, краще йдіть за­втра.

– Я сьогодні мушу.

– Ага... аби не спізнитися, мамо, правда?
– спи­тав, звертаючи до неї голову через плечі, й усміхнув­ся.- Аби не втекло?

– Так, так. Аби не втекло... Аби-сь знав, аби не втекло!
– і з тими словами вже кудись щезла з його очей за ворітьми.

Юзько клепав далі, а Зоя, підбігши до будучої сво­єї свахи Журавлихи, що ясила десь там, мов цигани, на кінці села (хоча, по правді, зовсім не на кінці), стала коло порога хати і, вчепившися обома руками одвірка, кликнула наказовим голосом досередини:

– Ви дома, кумо Єлено?

– Ая! А вам що, Зоє? Ввійдіть у хату!
– зачувся привітливий голос ізсередини, і в вікні показалася голова старої Журавлихи.- Боїтеся «межу» переступи­ти? Дуже давно не були. Не бійтеся. Входіть сміливі­ше. В мене свіжий хлібець, слава богу, вже з нового, кислячок не согірший.

– Ая,- відповідала однаково гострим, на одну ок­таву піднесеним голосом Зоя.- Гадаєте, я лишила ро­боту? А, гадаєте, на кого? На мого Юзька? Гай-гай, та й прийшла посьорбати вашого кислячку або погриз­ти вашого нового хлібця, так як би в мене ні одного, ні другого не було? Я прийшла вам сказати, аби-сьте собі коштів та видатків на весілля не робили, бо я сво­го Юзька за вашу «печерицю» не дам! Ой бігме, не дам, аби-м так жива додому не дійшла, що не дам. Мені не треба макітри в хаті, аби-сьте се собі затя­мили!

Мати названої макітрою, що так само була тоді обхляпана вапном, як її гостя, що недавно що лиш ки­нула з рук пензель і щітку, як і інші газдині сьогодні, скочила, мов роз’юшена квочка, вилетіла з криком з кімнати і станула перед Зоєю.

– «Макітри» не потребуєте, «печериці»? Я знаю, що ви її так охрестили, бідну сироту, осоромили. Так?
– сказала, потираючи обома руками свою сиву голову, обвиту рушником, та зсуваючи тими дикими рухами кирпу під рушником зі свого місця, що надало старій жінці комічний вигляд.- Ото я тим згризла­ся!
– пищала, кидаючись на всі боки.- Ото я з жалю почорніла, аж плачу та сльози втираю. Ваш Юзько має вже гроші на горілку, вже і бочка пива замовлена в Янкеля,- додала, збиваючи злорадно п’ястуки доку­пи,- завтра вийде перша заповідь. А ви кажете, Юзько не візьме моєї Анички? Вашими кіньми перевезе «дзестру» [3] моєї доньки до вашої хати... коли моя донька схоче жити з вами

в одній хаті. Вашими кіньми! А ви кажете - не візьме? Ви не допустите? Ви-и-и?

3

– Дзестра - віно, придане (рум.).

Вона перебігла голосом цілу шкалу.

– Овва!
– сказала, підскочила, як ворона, хоч і яка була стара, й обкрутилася веретеном на одній нозі. Ображена, сипала всі оці слова так швидко, що Зої не стало й шпильку місця, щоб усунути між слова про­тивниці хоч би одне яке з тих слів, що вуглем горіли на її язиці.

Вона вмовкла. Вона відчула нараз, що щось пода­валося, що щось важило на противний бік. Вона від­дихала важко. Затиснула зуби та пронизувала против­ницю страшними очима.

– Ви старша від мене жінка,- тягла далі роз’­юшена мати будучої невістки, станувши рівно проти ви­сокої «куми» й підсуваючи вище підсукані рукави, мов гладіатор.- Ви старші, Зоє, але, як мені стане вашого язика забагато, то будемо правуватися. Ой, будемо. Але не в суді! Як ви мою дитину кривдите та визиваєте, та я вашу хату, хоч ви в ній позачіплювали на вікнах панські білі шмати, так їй понаставлюю на все село червоні знаки. Печатку, що будуть обминати «вовчиху» з її Сандою, що їй відхочеться визивати «макітри» та «печериці». От так! А ваш Юзько таки візьме мою ди­тину. Таки візьме, бо ми вас, кумко-любко, не боїмося!

Сього було для Зої вже забагато.

– А я кажу, що не візьме. Раз я мама, так і мама. Хто скаже, що не мама?

– А я не мама?
– спищала і знову підскочила худощава і дрібна, як воробець, Журавлиха.- На таке я вже піду й до суду, бо...- і ввірвала, бо в ту ж мить наче в хоромах потемніло, із-за плечей Зої вказалася, мов із землі виросла, висока, струнка постать Юзька. Він, як злорадний демон, усміхаючись, отворив широко обійми й обняв матір, що, мов заворожена, стояла в од­наковій позиції, держачись за одвірки й перехиляючись до Журавлихи, що вертілась сюди та туди, мов вере­тено, й лютувала перед нею.

Юзько вхопив іззаду, мов у залізо, материні руки у свої сильні п’ястуки й, низько перехиляючись голо­вою почерез її плечі аж до її лиця щокою об її щоку, спитав, усе ще усміхнений, майже засичав у її вухо:

– Ви ще тут, мамко? Я вас скорше сподівався.

Зоя кинулася взад, ударяючися сильно о синові груди, мов змією вкушена. Вона опам’яталася швидко, вирвала свої руки з рук сина й, відступаючи кроком узад поза поріг, сказала так само з усміхом:

– Я тут. А ти чого тут?

– Почуєте.

Недбалим рухом підсунув капелюх трохи на бік го­лови, глянув на неї своїми зеленкуватими очима з від­тінком демонізму, з виразом якогось внутрішнього вдоволення та з глумом сказав:

– Вас, бачу, мамко, тут цілком не треба. Біжіть додому. Хтось до вас закрався. Я покінчив свою робо­ту й пішов до тата та до Санди в сад. А хтось тим ча­сом закрався, кажу, до хати, побачив, що газдині, тата й мене нема, зірвав з жердки з великої кімнати, най­кращий килим. Санда голосить на всю хату, тато мов­чить. Я ходив на село до двірника й оповів, що стало­ся. Обіцяв, що буде перешукувати й віддасть, як на­йде, та чи найде, хто знає. Вертайте й не гайтеся тут, а я також небавом піду за вами...