Вовчиха

Кобылянская Ольга Юлиановна

Але тісто, хліб, мамо, його треба виробити, а як ні, бодай перемісити, вже й так перекисло. Чого з ним так спізнилися? Якби я так, ви б...- і урвала.

Зоя станула перед Касандрою.

– Вмієш хліб пекти?

– Вмію, але... з петльованої муки; з разової не знаю, чи вдам. Давно не пекла,- відповіла несміливо Касандра.

– Я перемішу ще борзо тісто, мамо.

– Лиши! Біжім до суду, щоб не спізнилися. А Ка­сандра...- й не договорила.

Як стояли, так вибігли. Зоя з підтиканою з одного боку спідницею, з недбало закиненою

на голову хуст­кою; Санда так само розхристана, з носом, як опісля оповідала, удвоє грубшим, бо спух від поличника, і так погнали обидві вони. Недалеко було те містечко, куди бігли, щоб «не спізнитися», де був суд, податковий уряд, невеличка пошта, аптека, цирульник-голяр і кілька крамниць.

Добігли.

В Зої з надто енергійних рухів голови хустка зсу­нулася на одне вухо забагато, Санда ж натягнула свою глибоко на очі, бо соромилася, що в неї заплакані очі, і тим-то з її лиця видко було лиш один великий ніс.

В суді не було багато партій. Швидко припустили й їх. Санду опустила енергія, десь і біль загубився, лиш мати ввійшла гостро, різко, як конопля.

– Яка в вас справа?
– спитав суддя, молодий іще чоловік, і вигребуще вп’ялив свої блакитні очі на жі­нок.

– Так і так,- оповідала Зоя живо, голосно, мов здавала воєнний рапорт,- жав кукурудзу... крав... як мерці лежали,- каже вона.

– Хто?
– спитав суддя.

– Вона, Санда, оця донька моя. Вона лише одна в мене.

– І далі...

– Так і так, пане судіє,- оповідала й пояснювала.- Крав, та й ще й ударив.

– Хто?

– Таж мій син, Юзько, без мого дозволу!

– Бив чи крав?..- питає спокійнісінько суддя.

– Крав, паноньку, крав, та й бив. Юзько... то вели­кий лайдак. Сам каже. Де може, збитки робить.

– Скільки йому років?

– Тридцять і три, без одного...

– Він має вже своє окреме від вас поле?

– Ні. Ще йому не відділили.

– Хто?

– Я й мій чоловік.

– А хто те поле обробляє, де він жав кукурудзу?

– Та... він. Так. Він і Санда. Але більше він. У війну вже сама орала, й паринувала, й волочила, й... але відколи він вернув...

– Давно вернув?

– Далі буде три роки.

– І відтоді все працює коло вас?

– Все.

– То ви хочете, щоб його вкарати?
– спитав суд­дя і звернувся до Санди, що мовчала й дивилася в землю.

– Так. Але... він... мені брат.

– Се трудно змінити,- сказав молодий суддя й за­дивився на Сандин грубий ніс.- І часто він такий для вас, поривається до бійки?

– Ні. Се він так перший раз. Йому щось сталося...

– Він де?

– Там, дома, на полі... жне далі...

– Підіть до жандармерії й дайте насамперед там знати. Відтак зачуємо, що він скаже... і... вкараємо відповідно...

– І ви за тим?
– звернувся з запитом до Зої.- Він ваш син?

– Мій син. Один, старший від нього - Микольцьо, пішов перед війною від нас, самий газдує, наймолодший Янцьо... впав у війні... лиш

оцей Юзько, що вернувся з війни, є ще в нас дома.

Суддя знову звернувся до Санди. Йому видалося з виразу лиця в тій хвилині, що вона має щось на серці, але не насмілюється сказати.

– Ну, як же ж там... дівчино, як ви рішилися?
– спитав із однаковим супокоєм, удивлюючися в неї вигребуще.

– Я собі гадаю,- сказала вона вже сміливіше,- що ліпше, аби брат був чужий...

По лиці судді перебігло щось, що нагадувало усміх, а то і співчуття. Не промовивши ще ані слова, він звернувся до Зої. Його очі стрінулися з її поглядом блискучим, свідомим і рішучим.

– І я так гадаю,- сказала Зоя.- Правда, що вда­рив. Ударив, лайдак, та й не раз і мені збитки робив... але се мій син.

– Як хочете, зробіть, як я вам казав. Замельдуйте насамперед до жандармерії, що він бив... а там далі піде вже своєю дорогою. Не журіться.

– Я зроду не ходила до жандармів,- сказала Сан­да,- й тепер не піду.

– І я ні!
– повторила мати.- Я на старість теж не піду. Ще би що?

– Та й ще й на брата!
– додала Санда, втираючи сльози, що нараз наплили на очі.

– А мені ані в голові!
– додала звисока Зоя і, звертаючися до судді, вклонилася покірно, майже до колін, і сказала: - Перепрошаємо пана судію й його ласку... перепрошаємо, ми вже сказали й підемо, бо дома лишили тісто в кориті.

Санда й собі уклонилася, закриваючи руками спух­лу щоку, й обидві вийшли. Зоя наперед із піднесеною головою, Санда ззаду, два кроки за нею.

– Ходім додому, мамо!
– сказала Санда перша.- Може, вже й тато вернув... та й тісто!!!
– майже скрикнула.

– Тісто,- повторила Зоя, зрівнюючи свій крок із доньчиним. Обидві бігли коли не скоріше тепер назад, ніж перед до суду. Гадка про тісто в кориті гнала їх, мов фурією. Борше, як загадали, вернулися. Аж повпрівали.

* * *

У хаті було пусто. Старого Павла не було, перекис­ле тісто вилилося з корита й, запавшися, стало. Касандра не торкалася його. Побоюючись, що не зробить із нього вже нічого, кинула його й зайнялася іншою ро­ботою. Упоравшися з худобою, цюкала ріщя на вогонь. Здалека, взявши добрий сніп кукурудзи на плечі, пря­мував до хати Юзько.

Санда прожогом кинулась до тіста, щоб його пере­місити і бодай увечір спекти хліб, та щоб мука не змарнувалася. Зоя залізла до комори шукати межи гладунами відповідного кисляку на вечерю. Думала й гнівалася в душі на Санду й на себе.

Перед хатою Юзько став. Побачивши Касандру, що цюкала ріщя й саме набирала його на руки, щоб за­нести до кухні варити вечерю, він кинув недалеко призьби снопом на землю і сказав:

– Я приніс сніп зжатої кукурудзи на пробу. Зав­тра-позавтра, може, звезу решту. На горі геть дозріла, треба злупити, висушити, і я вжорню. Старої муки й так уже небагато. Тато дома?