Вовчиха
Шрифт:
– Якби Санда ще письменна,- кликала за ним Зоя,- тоді не кажу, а так як вона...- й урвала. За хвилинку, неначе не замічаючи, що дівчина сидить бліда, як смерть, не рухаючись жодним рухом на своїм місці, додала: - Я на Савку нічого не кажу, я лиш питаю: хлопець господарський її не найде? Не знає, де наші поля й де їм межа? Га?
Їй ніхто не відповів.
Цілих дві неділі ходила Санда запухла, з очима, як цибулі, від плачу за Савкою, але не виплакала нічого.
– Що я могла зробити, Юзьку?
– жалілася братові, як він накидався на неї, що вона, мовляв, «мамелючка»,
– Що? З хати було втекти хоч на три неділі й на очі не показатися, щоб маму настрашити, що ти втопилася... або... або на службу в місто на рік піти та й звідти писати, най дозвіл дає.
Санда заперечувала зітхаючи.
– Не було б добре. Хто знає, чи Савка був би на таке згодився. Йому жінки в хаті треба, а не панської служниці... Та й погано говорили б. Мама перша. Ти знаєш? Тобі добре говорити, ти парубок, та хто знає, яке ще і твоє буде, коли ти захочеш женитися. Ади, що було з Миколою.
– Що було? Те, що хотів. Узяв поле, взяв Ганну, став господарем. Та й що було?
– Мало що до бійки не прийшло, ти знаєш, Микола не жартівливий.
– Тому й мама подалася.
Коли неділь через кілька за Савковими старостами прийшли другі, від молоденького коваля, сталося чи не те саме.
– Кланцатий,- казала Зоя, що так називала ковалів,- і знов шкаралупа, що лиш маєтку шукає, а не неписьменної дівчини. Маєток забере, дівку мені відішле, та й правуйся з ним. Чим віддасть кошта, як програє? Обценьками?
– і розреготалася недобрим сміхом.- Ідеш, коли чуєш здалека: «кланц, кланц», то зять Жмутів за-роб-ляє... Ой газди ви мої, газди,- звернулася вона з погордою до старого Павла й Юзька, що сим разом уже гостро станув за долю сестри, котра лише працювала й мусила працювати, а «з послуху збовваніла», як то він витикав мамі.
– То нехай не слухає!
– І справді! Чого ти така послушна вдалася, Сандо?
– спитав дівчину й засміявся.- Висип раз мамі дійницю з молоком перед ноги, бехни раз мамі воду у кухні до землі, не замети хати, не біли, не мий горшків, не попрацюй від ранку до вечора, не пери раз, і другий, і третій, а побачиш, що мама пригадає собі, що вже свої молоді дні має за собою. Га? Не так, мамо?
– спитав і зблизився до неї.- Ще не доста накомендирували за свій вік? Доки будете порядних людей з хати відганяти? Вас треба, мамо, як то при війську кажуть, під «ескорт» взяти, та й буде добре. А ти, Сандо, дурна, не плач. Як тебе за твоє б’ють, ти назад бий! Не так, мамо?
Мати дивилася, як на збожеволілого, на свого любимця, а тато знизав плечима.
– Треба якось робити, щоби добре було...- сказав, успокоюючи.- І ковалі живуть, і жінку, й діти годують; і кушніри, що з праці рук живуть, і з неї життя вибирають... Так господь кожному дає, але треба й його закону придержуватися. Шануй тата й маму, а буде тобі добре поводитися, каже його наука.
– Сандо, гай!
– крикнув Юзько й вийшов з хати, кивнувши до неї головою.
Але Санда не вийшла. З його слів била правда. Вона чула її в його голосі, вона цілим єством се відчувала, але вона не могла.
Здалека і з затишка розвідувався через Зоїні знайомі жінки, органістиху Антоньову й через фіну один молодий «фінансер», чи не дістав би Санди.
Її скромність і працьовитість були в цілому селі знані. Та й дуже гарний він собі був, що правда, то правда. Коли йшов селом, мов молодий граф, серце мило усміхалось до нього. Коли говорив із нею й заглядав ув очі, котрі ховала все під «батистовою
Коли пішло одного разу громом по селі, що настає війна, в хаті Жмутів, як і в інших, настав жах і замішання. Підуть хлопці? Обидва? Юзько й Янко? Миколу, може, лишать. І чи вернуться? Родичі чорніли з жури й жалю. Сама молодь пленталася мов затроєна, а дівчата плакали... Лиш Санда не плакала. Щось замкнулося в її душі й не допускало до плачу.
Одного дня,- се було по заході сонця,- коли прийшли обидва брати, Юзько й Янко, покликані проти москалів, до хати прощатися з родичами і з нею, їй замкнуло віддих. Отже, се не була проста балачка. Браття підуть і, може, ніколи не вернуть. Ні Юзько, ні Янко, той добрий, послушний Янко, і він, може, не верне, бо на війні мало не все гине. Юзько, блідий, із блискучими з зворушення очима, зі зміненим голосом, на тон нижче, як звичайно, звернувся до батька:
– Будьте здорові, тату, та й прощайте... може, не верну...
Батьком потрясло. Він закрив лице в чорні долоні й заридав.
– Раз.
– Раз.
– І другий.
– І другий.
– І третій раз.
– І третій раз.
– Дайте руку, най поцілую...
Старий батько кинувся хлопцеві на груди й ридав старим голосом:
– Я знаю, що не побачу тебе більше,- кликав крізь сльози.
– Байка, коби не калікою, тату,- зачув батько коло вуха, мов стогін.
Відтак звернувся син до матері, що стояла збоку і несвідомо вплітала мовчки пальці одні в другі, її очі впились в обличчя сина.
– Мамо!
Більше не міг промовити Юзько. Схилився низько над її колінами й поцілував їх.
– Будьте здорові й прощайте; я був часом великий лайдак. Як умру, не згадуйте зле, а простіть.
– Юзьку, Юзьку, мій сину!!!
– пішло страшним окриком із її грудей, і вона вхопила за кінець сердака його, що рвався... тікати з хати, але тут приступив і Янко.
– Тату, мамо, поблагословіть, любі,- заговорив і усміхнувся насилу, вхопившись обома руками татової руки.
– Сину мій, ангеле... вертай!
– вирвалося з грудей старого, що нетямився з жалю.
– Верну! Не плачте!
– Янцю, не йди!
– скрикнула мати.- Не йди, кажу, не лишай хоч ти нас, старих...
– Мушу. Який би я вояк, якби не йшов. Цісар кличе. Не плачте.
Він уже усміхався судорожно. Відтак, мов штовхнутий невидимою рукою, звернувся нерівним кроком до сестри, що розлучалася з Юзьком.
– Моліться за нас!
Обоє вхопилися й, мов один удвоє зрослий стовп, поволоклися надвір: він уперед, а вона коругвою волоклася за ним, за «мізинком».
– Брате, Янку, я сиротою буду, сиротою!
– і з піднятими руками за ним, що спішив за Юзьком, мов гонений з хати, втираючи сльози долонею, зсунулася до землі і притиснула голову до воріт. Так перебувала, мов у гарячці. Жаль помітав нею. Відтак устала, гонила ще кілька разів за ними і знову вертала. Коли їх не стало видно, вона вернула і, спершися плечима цілою вагою свого тіла на ворота, дивилася поширеними очима на подвір’я.