Вовчиха

Кобылянская Ольга Юлиановна

* * *

Одного вечора, може, шість тижнів по тім, як Зоя вернулася з Ч., де вкладала потайки перед чоловіком і дітьми зложені гроші в щадничий банок, увійшов Микола в хату. Було по найважнішій роботі. Збіжжя було звезене все з поля, скирта, хоч і невелика, була зразково складена, стодола повна, набита, замкнена, округ хати було чисто повимітувано, і хто б не вступив був на подвір’я Жмутів, мусив на перший погляд при­знати, що тут жили несогірші газди.

Стіни хати біліли сього ясного вечора ще більше, місяць горів у своїм жарі вповні, а вечірнє небо, цят­коване зорями, манило своїм супокоєм зір до себе,

й якийсь неначе божий мир панував повсюди.

Як сказано, у Жмутів і майже в усіх їх сусідів бу­ла праця покінчена, і чорні руки, що від сірого ранку до ночі були в руху, заживали трохи спокою, щоб за короткий час забратися знов до дальшої чергової праці.

У хаті донька господарів засвітила світло. Мати Зоя зашивала міхи, бо за тижнів кілька мали моло­тити збіжжя на новий хліб, а на лавиці під піччю, згор­бившись, сидів Павло. Не промовляючи до нікого сло­ва, пакав із люльки. Він спочивав. Під білою стелею, над ясною невеличкою лампою, дзижчала роями зібра­на мушня і густими гуртками зсідалася округ тієї яс­ності.

– Добрий вечір!
– сказав Микола, входячи в хату, і кинув стомленими руками капелюх на лаву.

– Добрий вечір,- відповів батько й поглянув на си­на.- Був у селі?

– Був, тату, та через те і приходжу до вас, а то був би пішов на ніч з кіньми. Дощу не буде, ніч ясна, нехай би попаслися до рана, думав я, а рано завтра й так неділя, було б доволі часу виспатись. Дле я хочу вам щось сказати. Аби-сьте знали, тату, і ви, ма­мо: я посватав Ганну Марчукову. Вона мені до вподоби. Її родичі мене також приймають, вона сама мене хоче. Її старі дають півхати до мешкання, заки ми собі покладемо свою, телицю і двоє поросят. Восени ми хочемо побиратися. Я б хотів ваше слово почути й хо­тів би, аби ви мені, тату, щось з землі відділили. Я до­ста вкладав своєї праці в неї.

Микола замовк.

У хаті запанувала тишина.

Мати шила, впихала й витягала довгу голку з міш­ка вперед себе й не обзивалася, мов син говорив до порожнечі. Батько пакав далі люльку, а Санда стояла коло печі, де тліло ще пару вугликів, спершись лівою рукою до припічка, а правою до пояса, й дивилася по­ширеними очима на брата. Їй стало страшно за брата. Мама, що досі мовчала, тепер устала.

– Ту козачку, Миколо?
– спитала.

– Яку козачку, мамо?

– Та ту, ту, Ганну, ту драбину, що як уходить у хату, голову схиляє, щоби сволока над собою не здіймила головою. Я її козачкою називаю, її родичі стар­ці. Ти «поляк», можеш багачку взяти, ти не простий хам. Я не годжуся на те, що ти хочеш. А поля також не дам.

Миколі вдарила кров до голови.

– Не дасте, мамо?

– Як на твоїм настанеш, не дам... А без мене та­то також не дасть.

– А без мене собі не задержите всього, мамо...- процідив нараз крізь зуби з притиском Микола, побілів­ши, як смерть.- Я в що вкладав свою працю, відколи ви мене лише до роботи заставляли, від хлоп’ячих літ? У чужу землю?

І він приступив нараз близько до матері й погля­нув їй у лице. Вона відступилася.

– Що я у вас наймит, мамо? Добре, най буде й наймит. Але наймитові належиться за його труд і працю заплата. Дайте мені заплату, мамо. Я багато не жадаю, лиш дві фальчі поля. Як не три, то дві дайте. Се моє посліднє слово. Поза тим я вас і знати не хочу. В мене здорові руки, в Ганни також, господь нам поможе, і з часом ми доробимось якогось добра. З вами я на старість жебраком стану. Я вже не хлопець. Доки мені бути дурному? А те, що мені належиться, мусите мені дати!

– Нічого тобі не належиться. Як козачку візьмеш, то під очі мені не йди!
– відповіла криком Зоя, побі­лівши не менше за сина.

– То найдіть мені другу таку, як Ганна, але ба­гачку,

щоби хтіла за мене йти.

– Я тобі найду. Але вперед піду до старих Марчу­ків і скажу їм своє слово!

Вона відвернулася, вхопила довгу голку з ниткою в руки і стала по-давньому впихати й витягати її з лат­ки. В її голові заворушилося роєм. Вона ніколи не до­пустить, щоб її найстарший син, «поляк», женився з «козачкою», бідною хамкою, котрої родина лише того ждала, щоб обсісти Жмутів, як ті мухи, й пооб’їдати. Го-го, вона не така дурна, як Микольцьо. Вона побі­жить зараз завтра, щоб не запізнитись, до старих і скаже їм своє. Вона вже знає, що сказати. А відти ско­чить до своєї фіни й буде з нею й її чоловіком гово­рити за її дівчину для Миколи. Вони дадуть її за ньо­го... Вони ж знають, що вона, Зоя, «полька»... добра газдиня... чесна й добра жінка... другої такої вздовж і вшир в селі нема... і не завагаються. Та й вони багачі неабиякі. Там повно всього, й донька одна. Коли б оце не вдалось їй, чого вона не сподівалась, то в неї ще одна гадка на порятунок; вона ще не догадала її до кінця, але... най-най, най лиш послуху відмовлять. Вони знають, хто вона і що вона може, як схоче! Най лиш її парубка далі затягають. Так!

Вона гримнула мішком до столу і встала. Вигля­дала дуже визиваюче. Звернулась до Павла, що сидів мовчки під піччю і ткав зокрема свою думку, і клик­нула:

– Ти чого сидиш під піччю й ні пізно ні рано во­ди в рот набрав? Аби одно слово пікнув, то ні. Все я мушу свою душу розривати. Ти господар? Ти тато? Але най буде й так. Я вас усіх навчу.

Вона шарпнула полатаний мішок зо стола й виле­тіла з ним із хати. Микола приступив до Санди, що стояла, мов статуя, вгадуючи дальші поступки матері, котру знала найліпше зі всіх, а батько, не обзиваю­чись ще й досі ні словом, устав із лавки і взяв із кутка з-за своєї постелі свій високий гудзуватий скіпетр у руки й вернув на своє місце...

– Що ви скажете на те все, тату? Якої ви гадки?
– звернувся син до батька.

– Я такої гадки, сину, щоб ти ще ждав,- відповів Павло,- відтак поговоримо. До осені ще доволі часу.- Він говорив стурбованим голосом.

– Чого ждати? Я не хлопець. Я знаю, чого я хо­чу,- заявив рішуче Микольцьо.

– Може, й так,- сказав батько,- я й сам знаю, що тобі вже час женитися. Ми вже старі, тобі треба поча­ток зробити із женінням. Та не знаю я, чи Ганна Марчукова буде тобі таке щастя.

– Я гадаю, що буде. Я не можу межи багачів пха­тися, бо за мене багачка не піде. Ще якби я сам що мав, а так...

Тут урвав, бо двері розірвалися, а впосередині хати з’явилася, мов з-під землі завірюха, знов Зоя.

– А так візьме жебрак жебрачку, й буде жебраків більше.

– Який він жебрак, Зоє?
– вмішався тут несподіва­но роздразнений Павло, піднімаючися поволі з лавки та висовуючи вперед себе палицю, довгу, мов із грубим, усередину замкненим, чорним п’ястуком зверху, з пали­цею в руках здавався він вищим, так що від того в хаті мов потемніло.- Який він жебрак? Не твій син? Не мій? Ти «полька», я «поляк», ми побралися... який він жебрак...

– Най з «полькою» жениться, йому хамки не до пари!
– загрозила Зоя.

– Яку «польку» мені взяти, мамо? Органістиху, вдо­вицю Антоньову, що свого чоловіка до гробу загнала?

– Бо він пияк був...

– Ні, мамо, не пияк... бо жити не було з ким, і вона...

Тут він урвав, але лише на те, щоб відітхнути гли­боко, немов сил набрати до дальшої боротьби з матір’ю, що гнівом дихала.

– ...чи, може, з її горбатою донькою, що через неї окалічіла, бо мама забагато до костьолу бігала; чи Менцю, доньку старої перекупки, польку, що з своєю мамою до Ч. торгувати ходила, га? Кажіть, мамо! Зараз кажіть!