Вовчиха
Шрифт:
– Відмовили... Що?.. Забагато поля має поляк, ні?
Він звернув своє лице спокійно до неї і, обтерши рукавом губи, встав.
– Але замолода,- докінчила мати, виминаючи, як перше, його погляд.
– Замолода Гафійка, замолода, мамо, і не на те ховали одиначку родичі, щоб теща гнобила її, як своїх дітей... Що буде, мамо? Я мушу завтра йти до Марчуків. На мене будуть ждати. Я дав слово.
– Я й там була.
– Знаємо, що були. Ми і знаємо, що говорили. Говорили...- казав із чудним супокоєм,- відмовляли синові молоду, називали його лінюхом, що за ним буде жінка його в роботі удвоє вгинатися, називали
– скрикнув нараз із такою силою обурення і гніву, з такими іскрами ненависті в очах і вдаряючи п’ястуком у стіл, що миска й ложка захиталися.- Якби ви мені не мама, не жінка мого тата, я б вас убив, як вовчицю, і до криміналу сам замельдувався!
Він відвернувся до вікна і стояв. У хаті було тихо. Так, мабуть, ніколи не було тихо, як у ту мить. Молодший брат не рухався... Юзька не було, вона, мати, стояла рівна, як смерека, лиш лице побіліло як полотно, а уста скривилися, аж зуби показалися здолу. Чи з болю... чи з ненависті... хто її знав. Янцьо спер голову на руки над столом і віддихав важко. Його очі впилися в лице брата, і він читав у них - боявся деяку хвилю, деякий час страшного ожидання. Микола не рухався з місця, не оглядався. Нараз залунало недалеко хати, мов струя, вплило вікном гарним чоловічим голосом:
Ой не ходи, білявая, горою за мною, Бо ти видиш, що я воджу дев’ять за собою: Одна зварить, друга спече, а третя помиє, А четверта хустки пере, а п’ята обшиє; У шостої вечеряю, в сьомої ночую, Восьму люблю та голублю, з дев’ятов жартую. Зорі ж мене зазоріли на високій горі, Вечір мене та й захопив в дівчини в коморі...Се співав Юзько.
Не оглянувшись ні на кого, Микола вибіг раптом із хати.
Тої днини вже ніхто не бачив Миколи. Другої зрана зайшов. Був одягнений по-святочному.
– Тату,- сказав поважно і спокійно.- Я прийшов по вас. Може, поїдемо до суду до С., і там скажете, скільки даєте чи даруєте мені за мою працю на вічність. За три неділі я женюся.
Старий Павло глянув на жінку, що поралася коло печі. Вона не сказала ні слова. За часок він переодягнувся в чисте білля і святочну одежу та, закинувши через плечі дзьобеньку, уклав у неї з-за сволока якісь папери, взяв із кутника свою високу гудзувату палицю, затиснув капелюх на голову і подався з Миколою з хати.
За три неділі відбулося весілля Миколи з «козачкою». На ньому були батько і браття. Санда не могла йти. Зоя обмастилася по руках, ногах і по тілі зеленою мастю, обмотала голову в мокру шмату, казала винести верітки й подушки на сонячну сторону на призьбу й там лягла. Була хора. Казала, що по весіллях не може ходити. Коли ж стало довкола неї тихо і лиш одна Санда пішла до воріт на варту, «щоб ніхто не заходив і маму не допитував», вона залилася гіркими сльозами та товкла спрацьованими п’ястуками до стіни. Чи
Сеї самої осені післав Савка, кушнір, до Жмутів старостів. Зокрема, «потайки» розвідувався про Санду й молодий жандар. Зоя жодного не прийняла - відмовила. Вгостивши людей та напоївши, вона подякувала їм за честь, але дівчини відмовила, дарма що й батько, й донька обзивалися за ним.
– Савка-кушнір чесний, сердешний хлопець,- роз’ясняв батько жінці, що поводилася, мов божевільна, коли Павло кілька день по тім робив їй закиди.
– Кушнір, власне, тому, що кушнір,- боронилася вона.- Се шкаралупа, знаєте се? Нічого не має, лиш те, Що на нім. Він письменної жінки потребує, а не невченої, як Санда. Він сватав її маєток, а коли забере його, відішле мені ні дівчину, ні жінку назад. Знаю я таких, як він. А по-друге, кожний кушнір на старість розпивається.
– Та ти, жінко, з розуму зійшла,- уступався різко батько за молодим чоловіком.- Як таке можна говорити?
Та тут Зоя, мов вколена змія, прокинулася.
– А мій брат Франц що? Не був славним кушніром, що пів-Бессарабії своїми кожухами обшивав, га? Та й до чого довело! Як заробляв, так і пропускав! Уже забув? Навезе тобі грошей повні кишені, та як зачне волочитися з корчми до корчми, як зачне частуватися за рахунок з приятелями, такими красними, як він... а додому вертає п’янісінький, що ледве дверей домацається... Аж кінець йому настав. Я ані разу не маю жалю до його жінки, що руки поклала на його життя... не маю, та й... га!
– Ей, Зоє, Зоє, не говори такого страшного, не гріши проти закону божого. Ніхто не має права відбирати життя тому, кому його сам господь дав. Терпіла вона, небога, що терпіла, нехай би була до кінця терпіла,- боронив роздратовано Павло, поглядаючи на доньку, що сиділа під вікном на лаві і прислухувалась залякано, втираючи від часу до часу потайки сльози...
На згадку про колишню трагедію, що зчинилася в домі Зоїного брата, кушніра, вбитого власною жінкою за його страшне п’янство, то виростали, то щезали якісь дивні лякливі картини перед її молодою уявою.
– Терпіла вона, небога, доста,- почала Зоя наново,- терпіла, кажу, доки пропивав він лиш свої запрацьовані. гроші. Терпіла, і як грошей не стало й один загін її поля ішов за другим в його горло і в горла його камратів красних. Терпіла, як сварився, і брався до бійки, та страхав, сполохував зі сну її і її нещасних дітей... Ей, Павле, Павле, треба правду знати. Не згадуймо обоїх. Нехай їм обоїм господь простить. Ти знаєш, я все даю за їх душу - й печене й варене, і ніколи, ніколи не шкода, що свою дитину не дам за кушніра, за шкаралупу.
– Не кушнірство винне, що Франц розпився...- обізвався нараз знов Павло,- а винні лихі язики, що її до злого під’юджували, і гризла його теща його, що він не мав маєтку, як побрався з її донькою. Злі язики, Зоє, кажу ще раз. Злі слова зародили не одне зло. Та лишім се, жінко, а Савку таки шкода було відкидати!
– наставав Павло на своїм.
– Ви кажете так, а я кажу так,- забубоніла Зоя.- Відмовила йому раз, відмовлю другий, відмовлю і третій!
– Від-мов-ляй...- одказав співучим, ніби питайним голосом старий, устав зі свого місця, взяв свою високу палицю й вийшов із хати.