Вовчиха
Шрифт:
Чи бачила там кого?
Сама не знала.
Їй видалося, що подвір’я удвоє поширилося, удвоє потемніло й із нього, пустого, ніби безмежного, виринула мати. Стояла з костуром батька в руках і, схиливши голову на гудз той великий, темний гудз, водила, не рухаючи головою, мов із каменя, жарливо-блискучими очима вокруг і запала в землю.
Четвертого року вернув Юзько назад. Худий, поважний, обдертий, без давнього усміху на устах - без Янка.
Увійшов у хату. Се було восени, присмерком. У хоромах
– Хто там?
– обізвався старий захриплий голос батька.- Хто прийшов?
– Я, тату, я - Юзько... вернув назад...- і з тими словами згасло маленьке світло. Він знов засвітив.
– Нема в вас свічки?
– спитав.
– Є... є, от тут десь... Ти, Юзько!.. Коло мене... ходи ближче, ой боже, ти змилосердився, заки замкну очі...
Юзько домацався до вказаного місця й засвітив світло. Кістяк, запутаний у старі верітки й такі подушки, був батьком. Юзько підсунув лавку, став на неї, привітався й поміг старому сісти. Шкіра, й кості, і пара запалих очей указались Юзькові. Він був загартований війною, але, побачивши батька в такому стані, він затиснув уста.
– Чому ви самі? Слабі? Де мама, Санда, повмирали?
– Ні. В місті. Як прийшли москалі, то вони вивезли, що ліпше, в місто, як і багато так робили, а мене лишили. Мама лишила. Санда плакала, не хотіла самого лишити. Та ти знаєш маму. «Старому чоловікові,- казала,- нічого не зроблять, а дівчину не можна тут лишати, можуть збавити». Та й пішли.
– І не вернули?
– Ні. Часом приходять. Заглянуть туди-сюди, зварять на днів кілька, спечуть хлібець та й вертають. Санда... вона більше мною піклується... а мама... вічно ховає... й жалує... та й сама вже подалася...
Павло перервав і хвилинку віддихав. Юзько ждав і слухав. Слова з грудей старого батька так тяжко добувалися з грудної глибини...
– Каже, щоб я сам собі варив, як інші, а я не можу. Давно не робив і тепер не можу. Лежу і жду. Часом прийде Ганна Миколина, зварить і знов відбігає.
– Миколи не покликали, тату?
– Покликали, але лише до роботи. Копав з другими окопи, а відтак вернув...
– А корови, коні є?
– Одна коровина й один кінь є в Миколи. Другі дві корови й коня забрали вороги, як відходили. Пішло і сліз за ними доста. З кожної майже хати забрали... Пішла гарна худоба наша, і плач удовиний і дітей за ним, лише смуток лишився. Ой!..
І старий заплакав.
– У кого мама в місті?
– питав Юзько, скидаючи старий, замарганий військовий плащ із себе й оглядаючись по пустій хаті.
– В якоїсь своєї знакомої. Може, завтра прийдуть. Так там засиділися... як би там їх місце. Та, може, воно й добре так. Бог знає, мені вже все одно... Коби борше... Де Янко? Де-сь го лишив? Він недавно мені снився... Все ніби до хати заходить у білій сорочці і дверей назад не може віднайти. «Се недобре»,- кажу я, а мама каже: «Саме добре, він незабавки поверне, біле білля,- каже,- дорогу значить». А я кажу: «Ой, дорога, де ж не дорога, але чи не на той світ?» Від тебе раз прийшло
– Я нічого не кажу. Що я знаю? Ми ж були кожний при іншім регіменті. Я при артилерії, він при піхоті. Що я знаю? Спитайте війну. Хто тепер що знає? Половина народу в землі, одна часть у полоні... одна, як я, жебраки або каліки...
– А може, впав і Янцьо? Бо Георгішин, що з ним разом злучився, казав, що коло Галича ще був живий... Але більше він не знає, бог знає. «Багато,- каже,- пішло відти на той світ...»
– Ей, «бог знає»... лиш та грудка, що на ній він упав, знає... і той, хто з нього мундир зняв, знає, а більше...- і Юзько вмовк.
На часок стало тихо в напівосвітленій хаті.
– Санду не сватав ніхто?
– перебив нараз тишину Юзько іншим голосом, розгаздовуючися в хаті.
– Якийсь один іще сватав, але мама... ти знаєш...
– Землю всю орали?
– Не всю. Багато стояло облогом. Кулі обсівали її, сину, кров поливала, ворон плід збирав...
Юзько не обзивався.
І знов виростало мовчання в півтемній кімнаті, лиш чути було шолопання і ступання Юзька коло печі, доки не розгорівся вогонь у ній і не освітив ту частину хати, де була піч. За часок відбіг Юзько до брата по молоко, а старий Павло, зсунувшися з печі, почав ходити мов не своїми ногами по хаті і молитися. Що він робив се голосно - не замічав. Самота, яка його здебільшого окружала, виробила в нім той об’яв.
– Святий боже,- говорив і хрестився, звернувшися до вікна,- святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас. Та й я до тебе прийду... Янцю... та й я. Западе зима... осінь... уже зазирає в вікна... та й я прийду... Ти в землі...- шептав тепер півголосом, усе ніби молячись,- земля бере тіло, а господь душу... вони все в парі, земля й господь. Ая, синку, ая, Янцю, ая.
Два роки, на третій перейшло від того часу. Зоя й Санда вернули по повороті Юзька на все додому, і життя й господарка, як здавалось, пішли давнім ладом. Зоя докупила дещо худоби, і якось воно йшло, не застоювалося. Лиш за Янцем не успокоюється жаль у батька, підточує той жаль і матір, сидить він в обох них, і в серці сестри.
– Може, в полон попав,- потішає Юзько, хоч у душі не має великої віри на поворот брата, зачувши від кількох товаришів з його регіменту, що повернули, яка страшна різня була зараз на початку війни під Галичем і скільки гарних, хоробрих хлопців пропало й погинуло навіки.
– Може, й попав у полон, хто його знає... Як живий, то прийде, а як ні, то впав; або йому десь і добре, може, лишився в Росії.
Мати, батько вислухують мовчки, притакують синові, але в душі їх є місце, що від часу до часу, мов незагоєна рана, відкривається, і кров з неї капле. Як настає Великдень, мати пече паски й перепічки, і йде до церкви, і роззирається там уважно по всіх. Як побачить чи парубка, чи старшого, чи жінку, чи дівчину, молодицю бідну чи хлоп'ятко, що чим-небудь пригадувало б її помершого чи пропалого сина, витягає свою перепічку, бере дві-три крашанки й дає йому.