Втрачений скарб. Інший світ
Шрифт:
— Уру… ім!
Уру завмер на місці. Майгін витяг оглушеного Берсеньєва з-під даху “пагоди” і оглянувся. До них уже бігли Венберг і Петя, дріботів доктор Васенькін, великими кроками підходив Арнаутов,
— Що трапилося? — ще здаля закричав Петя.
Та все було зрозуміло і без пояснень. Доктор Васенькін швидко оцінив обстановку, попросив Ніну відійти вбік, проте бути напоготові на випадок, якщо Уру знову “надумає” перешкодити, і наказав Петі, Венбергу та Майгіну обережно взяти тіло Суо і перенести у котедж. Потім він хотів оглянути Берсеньєва, але той був уже на ногах. Усі попрямували
— Ніночко, — сторожко озираючись через плече, сказав Берсеньєв, — приглядайте за цим… страховищем. Тільки ви можете з ним справитись.
Ніна кивнула головою і уповільнила ходу. Тепер вона йшла поруч з металевим гігантом і помітила, що в одній клішні його був затиснутий малюсінький металевий предмет, від якого тяглася тоненька, як шпагат, прозора еластична трубка. Її кінець волочився по блискучій “палубі”, залишаючи на ній важкі маслянисті краплі…
Надвечір Суо прокинувся від свого дивного летаргічного сну, що тривав хтозна скільки віків.
Доктор Васенькін, уважно оглянувши його, зробив дивовижне відкриття. Виявилося, що в грудях Суо билося два серця (одне, видимо, відмираюче, друге — нове, дозріле). Крім того, погано прослухувалася пульсація ще одного серця — рудиментарного, яке, за припущенням доктора, надалі повинно було розвинутися і замінити друге серце… Шкіра хлопчика була надзвичайно пористою і могла випаровувати багато вологи. Харчування організму під час сну здійснював, мабуть, Уру, нагнітаючи в жили хлопцеві якусь рідину, склад якої встановити не пощастило.
Але, прокинувшись від летаргії, Суо не виявив до людей ніякої цікавості. Мало того: коли хто-небудь підходив до нього, він одвертався і заплющував очі. Тільки до Ніни і маленького ламута Нене він, мабуть, відчував якусь симпатію. Їм він дозволив нагодувати себе і ходити за ним, але на всі спроби заговорити відповідав тільки ледь помітним похитуванням голови. Ніна і Нене не відходили од нього ні на крок. А в головах ліжка Суо нерухомим бовваном стояв залізний Уру.
— Нічого, — сказав Васенькін. — Тепер він не сам, і час його вилікує. Тільки не треба йому набридати. Хай звикне.
Таким чином, надія скористатися допомогою “зоряного хлопчика” у шуканнях заповітного “важілька”, що спалахнула було у Арнаутова, так і лишилася надією. На другий день інженер і Майгін знову заглибились у машинні “трюми”. Берсеньєв, Петя і доктор Васенькін з подвоєною енерпєю вивчали “господарську частину” корабля-міста. Навіть скептик Венберг несподівано для себе виявив, що впевненість у безумовній можливості і необхідності польоту в далекі світи проникла і закріпилась у його свідомості. Можливо, його просто приголомшило пробудження одного з “зоряних людей”.
Двадцять третього липня 1913 року, через два дні після того, як була розкрита таємниця “музичної пагоди”, рано-вранці Венберг і Петя Благосвєтлов пішли на Коронне озеро повудити рибу. Обидва вони були заядлими
До озера було три версти. Рибалки йшли не поспішаючи і по дорозі вели розмову знавців — про риб, звичайно. Але, як це часто буває, зачепивши питання про мальків, яких просив роздобути доктор Васенькін, рибалки перейшли на зовсім іншу тему — про задум Арнаутова.
— Як дивно складається іноді життя людини! — задумливо промовив Венберг, дивлячись на вершини Коряцького хребта, що рожевіли вдалині. — Чи думали ви, Петю, виїжджаючи з Петербурга в цю експедицію, що вам судилося побачити тут, у дикій глушині, такі чудеса?
— Я вдячний долі за це, Григорію Миколайовичу, — дуже серйозно відповів Петя. — Такий випадок трапляється в житті людини, можливо, раз на тисячу років… Признаюся, мені дивно, що ви ставитесь до цього так… ну, якось недовірливо, недоброзичливо… Адже це така справа, про яку тільки може мріяти людина!
Венберг тихенько засміявся.
— Дорогий Петю! Я давно знаю Арнаутова, знаю, який він одержимий, фанатик, і, крім того, я, на відміну від інших, дуже добре уявляю собі, які неймовірні труднощі та небезпеки треба подолати, щоб здійснити ваш задум. Я вже не кажу про те, що Арнаутову і нашому доброму Майгіну, можливо, доведеться витратити все життя на розгадку секрету двигуна корабля. Ну добре, припустімо, вони знайшли цей самий важельок і повернули його. Якщо навіть місто-корабель не трісне і не розплющиться, як пустий горіх, затиснутий між величезною вагою лави і страхітливим, напевно, тиском реактивних газів, якщо всі не загинуть у ту ж мить від страшних поштовхів, то що жде вас там, у безповітряному океані? Скільки років, десятиліть, століть летітиме цей корабель у чорній пустоті? А в ньому — або ваші трупи, або…
— Все це, звичайно, може бути, — перебив його Петя. — Але я думаю, і всі думають, Григорію Миколайовичу, що рискнути варто. Це велика, чудова справа.
— Послухайте, Петю, — скоса поглядаючи на похмурого юнака, що йшов поруч, сказав Венберг, — дозвольте поставити вам одне питання.
— Будь ласка, питайте, Григорію Миколайовичу.
— Невже вам анітрохи не шкода розлучатися з усім, що ви любите і що любить вас тут, на Землі? З батьком, сестрою, з вашою нареченою — у вас є наречена, Петю?
— Ні, — почервонівши, відповів студент, — нареченої немає. Та справа не в цьому. Звичайно, шкода. Батько буде… Хоча не знаю. Я ще поїду додому і поговорю з ним. Але я думаю… сподіваюся, в усякому разі, що він благословить мене на таку справу. Зрештою, чим я гірший за інших? Гірший за Ніну, наприклад…
— Ніна любить Майгіна, — сумно сказав Венберг. — Вона піде за ним куди завгодно. Ви ще не знаєте, що це за сила — любов…
Деякий час вони йшли мовчки.
— Ось ми й прийшли, здається, — промовив Венберг. — Прекрасне озеро. Красива і дика природа… наша, земна.