Втрачений скарб. Інший світ
Шрифт:
— Так, Григорію Миколайовичу, в епоху Людовіка чотирнадцятого це звучало як жарт, але в наш час, коли весь учений світ збудоражила нова механіка Ейнштейна, коли навіть політичні діячі, наприклад, відомий марксист Ленін, пишуть про нову фізику як про “знімок з гігантських швидких реальних рухів”, ідея ракетного руху сама стає реальністю… Так от… як винахідник ракетних літальних снарядів я тут старанно придивлявся до механізмів у донній частині цього підземного феномена і впевнився, що переді мною не що інше, як велетенські ракетні камери… — Арнаутов замовк, намагаючись знайти порівняння, яке було б зрозуміле всім. — Признаюсь, що під час цих своїх досліджень я був схожий на людину, яка колись з’їла вишню і лишила собі кісточку” щоб
— Якби це місто на наших очах з підземного перетворилося б у надземне і хоча б трохи полетіло, це було б найнезаперечнішим доказом його космічного походження, — лукаво посміхаючись, сказав Венберг,
— Його треба тільки звільнити від могильної землі, тоді побачите, як воно полетить, — почервонівши, сердито сказав Петя.
Венберг благодушно захитав білявою головою:
— Боже вам поможи! Але, можливо, все це значно простіше? Може, це якась невідома нам цивілізація? Між іншим, Костянтине Платоновичу, чи не спадало тобі на думку, що це просто американське селище контрабандистів найновішого типу?
— Ні!.. — різко відповів Арнаутов.
— Над ним вулканічні виверження і напластування багатовікової давності, — сказав Берсеньєв.
— Але місто могло бути створене і в землі, в печері, у глибині старих пластів, — не здавався Венберг.
— А загибель людей біля цього ж міста, але не підземного, а в той час ще надземного? — хвилюючись, спитала Ніна.
— Я не розумію, про що ти, Ніночко, говориш, — Венберг обернувся до дівчини.
— Я кажу про живу картину, про метаморфозу “ілюзіону”, в якій показано цей момент.
— Ну, Ніночко, цих атракціонів в Америці тепер скільки завгодно.
— Об’ємних живих картин? — спитав Майгін.
Венберг мовчав.
— Костянтине Платоновичу, розкажіть шановному товариству про свої спостереження над енергетикою підземного міста, — звернувся Берсеньєв до Арнаутова.
— Ми знайшли тут дуже багато механізмів, які діють при контакті з джерелом променистої енергії, наприклад, інфрачервоного проміння, — тоном професіонального лектора заговорив Арнаутов. Як це не дивно, але він не був ні схвильований, ні роздратований. — Деякі апарати явно реагують навіть на появу, якщо можна так сказати, в їхньому “полі зору” якоїсь живої істоти. Тут подразником, мабуть, є зображення. В експериментах з так званими “живими портретами” ми переконалися, що, крім зображення людини, яка підходить до зображень, імпульсом для них є ще й якісь біологічні флюїди, що виходять із людського мозку, коли людина хоче викликати ту чи іншу реакцію цих загадкових “портретів”.
— Телепатія? — з усмішкою спитав тонким голосом доктор Васенькін.
— Так… щось подібне. Але які джерела енергії живили тут транспортні двигуни і до цього часу живлять освітлювальну систему і багато інших механічних пристроїв, ми точно сказати не можемо… — вів далі Арнаутов.
— “Живлять до цього часу?” Тобто уже кілька сотень років? — швидко спитав Венберг.
— Так… кілька століть, — спокійно підтвердив Арнаутов. — …Ми цього не з’ясували. Логічно міркуючи, можна назвати лише єдине мислиме джерело енергії, яке існує десь тут, але, очевидно, старанно заховане, вірніше, дуже добре ізольоване. Це енергія якогось елемента, подібного до радію.
— Ви маєте на увазі природне розкладання чи штучне розщеплення, якого за останні роки наполегливо добивається у своїх дослідах з атомом лорд Резерфорд? — уже серйозно спитав Венберг.
Арнаутов на мить одвернувся, і всі побачили за його спиною чорну (схожу на класну) дошку. Арнаутов
E = mc2
— Ви знаєте цю формулу, панове?
Венберг, Майгін і Берсеньєв ствердно кивнули.
— Звичайно, — відповів Берсеньєв, — це відома формула Ейнштейна про пропорціональність між масою будь-якого тіла і відповідною їй енергією. Але при чому тут вона?..
— А ось при чому. В минулому році моя дружина прислала мені цікаві матеріали про так званий сольвеєвський з’їзд фізиків, що відбувався два роки тому. На цьому з’їзді разом з Ейнштейном, Ланжевеном, Лоренцем, Резерфордом та іншими світилами сучасної фізики була присутня молода жінка, руки якої були обтягнені глухими високими рукавичками. Коли Ейнштейн спитав її, що у неї з руками, вона посміхнулась і написала пальцем у повітрі оцю формулу… — Арнаутов показав на дошку. — Жінка сказала: “Мої руки обпалені промінням радію… Це найкращий доказ справедливості вашої формули, пане Ейнштейн, формули, що виражає дію енергії, яка дорівнює масі, помноженій на квадрат швидкості світла…” Сподіваюсь, ви догадалися, панове, що цю жінку звуть Марія Кюрі… На наших руках і на руках тих чудесних привидів, яких ми бачили на картинах “ілюзіону”, немає слідів невідомої енергії, яка безперечно живила і досі живить механізми цього підземно-зоряного світу, але не сумніваємося, що тут ми маємо справу саме з такою енергією…
Венберг хотів було сказати: “А доказів у вас все-таки немає”, але передумав і тільки махнув рукою.
— Та залишімо в спокої джерела енергії, — вів далі Арнаутов, наче відгадавши думку Венберга. — Перейдемо до переконливіших доказів. Справа в тому, що ми з вами перебуваємо в… обсерваторії. Так-так, саме в обсерваторії. Тільки в цій обсерваторії нема і ніколи не було ніяких телескопів… у нашому розумінні цього слова. Ось над нами купол-стеля. Давно, коли космічний корабель був на поверхні землі, і ще раніше, коли він мчав з великою швидкістю у світовому просторі, ця стеля була дзеркалом, на якому з’являлося точне відображення небозводу або збільшене зображення небесних тіл. Для спостереження світил, мабуть, існувала ціла система дзеркал, стінних і настільних… Петю, “ілюзіони” з картинами обсерваторії тут?
— Тут, Костянтине Платоновичу. — Петя поклав на стіл три кулясті апарати.
— Як діставав астроном у цій обсерваторії зображення небозводу або зірок?.. На це питання відповісти поки що важко. Але давайте розглянемо деякі зоряні панорами.
Арнаутов увімкнув перший “ілюзіон”, і біла куполоподібна стеля перетворилась у глибокий небозвід. Між Ніною Росс і Майгіним з’явилось об’ємне зображення молодого велетня-астронома у променистому вбранні.
Але очі всіх були звернені до стелі-купола. Зоряна панорама була прекрасна. Власне, це не була панорама у звичайному розумінні слова. Той, хто сподівався побачити застиглий небозвід, помилявся. У чорнильній імлі струнким потоком рухались яскраві немигаючі іскри. Здавалося, що небо швидко обертається над головами. І раптом з-за краю чорного купола виринув великий світлий диск завбільшки з повний Місяць, Та це був не Місяць. Диск випромінював м’яке зеленкувате сяйво і в міру просування через купол швидко збільшувався у розмірах. Ніхто не встиг як слід розглядіти його — диск уже зник за протилежним краєм купола.
— Що це? — приголомшено спитала Ніна Росс. — Марс? Місяць?
— У мене навіть у голові запаморочилося, — признався Венберг: — Що це було, Костянтине?
— Хвилиночку, панове, — сказав Арнаутов. — Зараз це світило з’явиться знову. Сподіваюсь, ви пізнаєте його.
І в ту ж мить з-за краю чорної безодні слідом за потоком зірок знову виринув край зеленого диска. Але тепер він був величезний, і краї його здавалися туманними, наче розмитими. Він все збільшувався, виходячи в зеніт, поки не заповнив купол цілком.