Втрачений скарб. Інший світ
Шрифт:
— Хто приїхав? — спитав інженер.
— Наші… анадирці. Ніна Росс і Венберг. І ще якийсь доктор… Та ви не хвилюйтеся, Костянтине Платоновичу, це все свої. Правда, доктора я не знаю… Теж, мабуть, засланець.
— А я і не хвилююсь. — Арнаутов усміхнувся. — Мене тепер голими руками не візьмеш… До речі, Венберг… Це не Григорій Миколайович?
— Так, Григорій Миколайович Венберг. Ви з ним знайомі?
— Зустрічалися… — непевно сказав Арнаутов.
На “верхній палубі” корабля-міста їх чекав Петя.
— Приїхали! — вигукнув він. — Ніночка загоріла,
— Де вони? — спитав Майгін.
— Там, у таборі.
Вони зіткнулися з новоприбулими біля входу в печеру — тим не терпілося скоріше подивитися на “підземне чудо”. Ніна Росс, студентка і однокурсниця Петі, теж практикантка, струнка дівчина років двадцяти трьох, злякано відсахнулась, коли з похмурого підземелля до неї з захопленим ревом кинувся запорошений, зарослий щетиною чоловік у розстебнутій куртці.
— Господи, Майгін, не можна ж так! — хмурячись і посміхаючись одночасно, говорила вона, поки Майгін, поблискуючи білими зубами, тряс її руки. — У мене навіть серце спинилося…
— Пробач, пробач, Ніночко… Це я не навмисно. Нарешті ви приїхали! Ми вам тут таке покажемо… Здрастуй, Григорію Миколайовичу! — Майгін відпустив нарешті руки Ніни і обернувся до Венберга, який стояв поруч і посміхаючись дивився на нього: — Давай, брат, обнімемося з радощів…
Друзі розцілувалися.
— Ось, — вів далі Майгін, — дозволь представити тобі Костянтина Платоновича Арнаутова.
— Арнаутов? — Венберг зробив крок до інженера. — Костя! Ти? Очам не вірю!.. Як ти сюди потрапив?
Кілька років тому Арнаутов і Венберг вчилися разом у Петербурзькому університеті. Правда, Арнаутов вчився на інженерному, а Венберг — на геологічному, але жили вони в одній кімнатці на Виборзькій стороні, ділились останньою копійкою, палко сперечалися і міцно дружили. Незабаром після закінчення університету вони загубили один одного. Ця зустріч для обох, правду кажучи, була несподіваною.
— Он який ти став! — промовив Венберг, поклавши руки на плечі інженерові і оглядаючи його з голови до ніг. — Змарнів, витягнувся… І не впізнаєш. То як ти опинився тут?
— Утік з заслання, — невесело усміхнувся Арнаутов.
— Був на засланні? За що? Політика?
— Ні, за підпал…
— Ах, так, так, пригадую… Звичайно… Це ті твої ракети, так? Ну добре, про це потім. Познайомтесь, ось доктор Васенькін Сергій Іванович. Прекрасна людина, рекомендую…
Доктор, маленький, сухий чоловічок з чеховською борідкою і в пенсне, вклонився.
— Теж засланий, — сказав він тонким голосом. — Правда, не втікач.
— І теж за підпал? — не стримався веселий Майгін.
— Ні… За політику. Я соціал-демократ.
— Ну, добре, добре, — втрутився Берсеньєв. — Панове, будете відпочивати з дороги?
— Який там відпочинок! — вигукнув Венберг. — Показуйте нам, що ви знайшли…
— Так, так, будь ласка, Клавдію Володимировичу! — підхопила Ніна.
Берсеньєв оглянув усіх і сказав:
— Добре, друзі. Ходімо.
Біля входу в печеру Майгін схопив Венберга за рукав.
— А доктора навіщо притяг сюди? — пошепки спитав він.
— На
Новоприбулі ночували у кораблі-місті. Та навряд чи хто з них заснув у цю ніч. Надто незвичайне було все, що вони побачили і почули, — чудові будинки, в яких двері самі відчинялися, лабораторії з дивовижними приладами, безперервна тиха музика, “вітно” і кольорові коржики, гігантські надра, заповнені незвичайними механізмами, нарешті, сцени і живі картини, відтворювані “ілюзіонами”… Венберг перелякався на смерть, коли з білого овального дзеркала над “саркофагом” на нього глянула “снігова красуня”, і довго потім стояв приголомшений, хрестячись. Ніна відверто плакала, розмазуючи по обличчю сльози, коли в клубах пару і багрових відблисках виверження гинули горді і прекрасні господарі міста-корабля. Доктор Васенькін метався між “живими портретами” і сценою танцю Уру, хмурився, потирав пенсне і бурмотів собі під ніс щось про гальванічний струм і про шарлатанство. Словом, новоприбулі були вражені й пригнічені. Якщо в них і був якийсь сумнів щодо розуму Берсеньєва, Майгіна і Петі, то з того моменту, коли вони самі переступили поріг підземного міста, цей сумнів зник. Правда, зате виник сумнів зовсім іншого характеру…
На другий день ополудні Берсеньєв запросив всіх у будинок, розташований у центрі міста, — білу красиву споруду, що своєю формою скидалася на головку цукру. Всі зібралися у великому залі з блискучими дзеркальними стінами і високою куполоподібною стелею. Слово взяв Берсеньєв.
— Панове… — сказав він і одразу ж виправився: — Друзі! Тепер, коли наші “анадирці” з нами, ми повинні разом обговорити, що робити з нашим відкриттям.
Арнаутов здригнувся і переглянувся з Майгіним. Майгін підморгнув йому.
— Я і більшість присутніх тут, — вів далі Берсеньєв, — впевнені, що ми перебуваємо на зоряному або міжпланетному кораблі, який прилетів на Землю кілька століть тому з світового простору.
— Це ще треба довести, Клавдію Володимировичу, — тихо сказав Венберг.
— Звичайно, — погодився Берсеньєв. — Прямих доказів у нас немає, але багато з того, що ми тут бачимо, не допускає іншого пояснення. А втім, значно краще за мене обізнаний у цьому наш новий товариш, пан Арнаутов. Може, ви скажете, Костянтине Платоновичу?
Арнаутов підвівся і заговорив, дивлячись спідлоба на Венберга.
— Дехто з вас, панове, знає, що я прихильник ідей Ціолковського, який створив теорію ракетного руху. Це єдиний вид руху, здатний перебороти земне тяжіння і зробити нарешті, реальністю мрію людства про міжпланетні польоти…
— Перший, хто прилюдно висловив цю ідею, по-моєму, був не Ціолковський, а відомий французький письменник і дуелянт Сірано де Бержерак, — насмішкувато зауважив Венберг. — Правда, його книжка “Інший світ, або Імперії Місяця” була тільки жартом дотепної людини. Французи дуже люблять гумор…