Я 11–17… Небезпечний маршрут
Шрифт:
— Ти, Гудков, не бійся. Скажи чесно, — підтримав Окайомова голова зборів: — так, мовляв, і так — було, але тепер ти зрозумів, як треба працювати…
— Я тепер зрозумів… як треба працювати, — механічно повторив Окайомов і додав ще слова, які несподівано спливли з давніх часів: — Я визнаю свою помилку…
— Значить, Борков не бреше?.. — переможно крикнув Коля.
— Так, було… — Окайомов сів.
— Не можна ж так, товаришу Гудков! — знову вигукнув Коля Борков. — Ти наче з місяця впав…
Усі
— Як там, на місяці, бензин дурно дають? — підштовхнув Окайомова ліктем старий тесля.
— Дурно. — Окайомов посміхнувся.
У цей час уже виступала дівчина-прибиральниця. Поглядаючи смішливими очима на теслю, вона робила вигляд, що щиро дивується, звідки це стільки гвіздків береться у смітті, коли вона підмітає сцену? «За тиждень цілий кілограм намітаю!..»
Нарада закінчилася о четвертій годині. Коло виходу з театру Окайомов зіткнувся з Колега Борковим, який пропустив його повз себе, проводжаючи пильним косим поглядом. Окайомов зіщулився од цього погляду; йому здавалося, що Коля дивиться кудись убік, а бачить його — Окайомова.
Накрапав дощ. Окайомов перебіг через вулицю і ввійшов у кафе.
Йому треба було чекати майже дві години. У кафе було безлюдно, але він зайняв найдальший столик, за мармуровою колоною. Там його і офіціантка побачила не одразу.
Трохи заспокоївшись після наради, Окайомов прийшов до висновку, що він вчасно визнав свою помилку перед зборами.
За десять хвилин шоста Окайомов вийшов з кафе.
За п'ять хвилин він був на перехресті, поблизу інституту Вольського. Рівно о шостій він був од нього за п'ятдесят кроків. У три хвилини на сьому він порівнявся з дверима інституту, і саме в цей час на тротуар ринув потік працівників інституту.
Окайомов опинився в центрі цього натовпу і пішов з ним тротуаром.
Він ішов з виглядом людини, що глибоко замислилася над своїми справами, яку ніщо на світі не цікавить. А насправді він напружено прислухався до розмов навколо себе. І ось що він почув:
— Ні, дорогий Петре Олексійовичу, ваш «Спартак» горить, як свічка. Програти «Локомотиву» — це ж треба вміти!
— Нічого, любий, курчат, як відомо, восени лічать. Мене хвилює інше — Аксенчука-то нашого звільнили? Звільнили.
— А хто ж тепер діставатиме нам квитки на стадіон?
— А ви зверніться на цій підставі до Вольського, щоб він переглянув наказ.
— Авжеж, ходак за квитками з Аксенчука був чудовий.
— Принциповий ледар і базікало!
— Давно його треба було вигнати…
— Я його бачив зараз. Пішов у кабінет до Вольського відхідну слухати. Блідий, мов небіжчик.
— Тут збліднеш. Вилетіти з інституту з характеристикою ледаря. Спробуй влаштуватися куди-небудь.
Окайомов раптом зупинився коло афішного щита, і натовп співробітників проминув його. Такої удачі він не чекав. Він збирався багато днів отак змішуватися з натовпом співробітників інституту, які йшли з роботи, і поступово взнавати корисні відомості. А щастя прийшло одразу в перший день. «Аксенчук… Аксенчук…» — повторював про себе Окайомов…
Розділ шостий
Микола Аксенчук міг розраховувати тільки на всім відому людяність професора Вольського. Увійшовши до нього в кабінет, Аксенчук схопився рукою за лоб і похитнувся.
— Що з вами? — стурбовано запитав Вольський.
— Нічого, нічого… — Наче зібравши останні сили, Аксенчук підійшов до стола.
Вольський подав йому склянку води:
— Сідайте, випийте.
Аксенчук судорожними ковтками осушив до дна склянку і благально подивився на Вольського:
— Сергію Дмитровичу, я пропав. Мені краще не жити, — заговорив він тихо і жалібно. — Я винний. Знаю. Але я благаю вас по-людському задуматися над моєю долею. Піти з такого інституту! Це ж кінець. Так, так, Сергію Дмитровичу, кінець. А я ж тільки почав жити. От я вийду зараз з інституту, і за його дверима лишиться все — і минуле, і майбутнє. Що робити? Лізти в петлю? Так, так, лізти в петлю… — Аксенчук замовк, обхопивши голову руками.
— У петлю — це дурниця. Ви молодий, у вас попереду все життя… — Для Вольського ця розмова була тяжким випробуванням. Ще зранку він думав про неї як про необхідність, котрої не можна уникнути, і збирався закінчити розмову швидко й рішуче. Але так не вийшло, і ось тепер треба втішати цього Аксенчука. — Ви прекрасно влаштуєтеся в іншому місці і будете працювати.
— Та хто ж мене візьме, Сергію Дмитровичу? — майже ридаючи, вигукнув Аксенчук.
— Вірно, влаштуватися буде нелегко. Але покарання є покарання. І воно вас, молодого спеціаліста, навчить на все життя. А кінець кінцем ви все-таки влаштуєтеся і будете працювати.
— Сергію Дмитровичу, я вам даю слово! Слово честі! Таке ніколи більше не повториться. Ну оголосіть мені найсуворішу догану. Тільки не виганяйте! Не губіть мого життя!
— Ні, товаришу Аксенчук, наказ уже підписано, — як тільки міг, рішуче промовив Вольський. — Інакше зробити я не можу. Ви тільки вдумайтеся у все. Ви знаєте, над чим працює наш інститут. І раптом співробітник такого інституту не виконує доручення і через те тільки, що забув про нього.
— Сергію Дмитровичу, я не забув! Адже доручено було мені і Добровольському.