Я 11–17… Небезпечний маршрут
Шрифт:
— Тепер зникне і він, — сказав Потапов.
— Наші люди підуть за ним слідом… — усміхнувся полковник.
— А трамвай? — насмішкувато нагадав Потапов.
— Він приїде, Потапов. Я вже вивчив його особисту справу і все продумав. Приїде!
Ще не відійшовши од телефону, Аксенчук чомусь відразу подумав, що дзвінок із держбезпеки зв'язаний з його новим другом. Виходячи з дому, він більш за все боявся зустрітися з ним.
У таксі
— Добрий день, Миколо Євгеновичу. Даруйте, будь ласка, що потурбували. Знайомтеся — це наш співробітник, товариш Потапов. Сідайте, прошу вас. Нікого по дорозі не зустріли?
— Ні.
Аксенчук вичікувально дивився на полковника.
— Ми запросили вас, Миколо Євгеновичу, в дуже важливій державній справі. Розраховуємо на вашу допомогу.
— Якщо я зможу, то, звичайно… — пробурмотів збентежений Аксенчук.
— Ви знаєте, Миколо Євгеновичу, оцього чоловіка? — Полковник передав Аксенчукові фотографію Окайомова в ресторані.
— Так, знаю. Це знято у суботу в ресторані «Гранд-готель». Оце — моя спина.
— Розкажіть усе, що ви знаєте про нього. Повторюю: усе, що ви скажете, для нас винятково важливо.
— Власне, я знаю про нього дуже мало… — Аксенчук зам'явся, він справді майже нічого не знав про свого несподіваного приятеля. — Від нього недавно пішла дружина. Працює він у якомусь науковому інституті. Звати його Віталій Олексійович.
— З розмови з ним відчувалося, що він справді науковий працівник? — спитав майор Потапов.
— Так, він дещо знає…
— А як ви з ним познайомились? — поцікавився полковник.
— Мене звільнили з інституту. Настрій був жахливий. Я пішов у «Якір». Добре там випив. І він теж туди прийшов. У нього своє горе — дружина кинула, у мене — своє. Ми почали пити разом. Отак і познайомились.
— Ви з ним пиячили і у суботу, і у неділю? — твердо запитав Потапов. — І ще одне: хто платив?
— Так, я був з ним і в неділю. Платив він. Коли б навіть у мене були гроші, то він не дозволив би мені платити. У нього багато грошей. Він мені і в борг дав.
— Чому ж це він вирішив узяти вас на своє утримання? — посміхнувся Потапов.
— Чому утримання? Хіба не можуть люди подружитися і в скрутний час виручити один одного?
— Для того, щоб подружитися, треба як мінімум знати одне одного. А ви нам не назвали навіть прізвища свого друга. Ви прізвище його знаєте?
— Ні… — Аксенчук почервонів. — Сам він прізвища не називав, а питати було незручно. Він стільки для мене зробив.
— В питаннях пиятики? — Потапов ледве стримував себе.
— Він взявся влаштувати мене на роботу.
— Куди?
— У свій інститут.
— Який це інститут?
— Здається, по телебаченню…
— Здається? Оце так!..
— У моєму становищі треба влаштовуватися, куди беруть, і не питати.
Полковник Астангов бачив, що Потапов злиться дедалі дужче, і вирішив втрутитись у розмову:
— А він справді міг вас влаштувати?
— Він обіцяв твердо. Директор інституту — його приятель. Я йому вже й документи віддав.
— Як віддали документи? — Потапов навіть трохи підвівся. — Які документи?
— Диплом. Трудову книжку. Заяву. Копію наказу з інституту.
— З підписом Вольського?
— Так.
Потапов шпурнув олівець на стіл, схопився і почав ходити по кімнаті, багатозначно поглядаючи на полковника.
— Ну, і в якому стані справа зараз? — поспішив розрядити обстановку полковник.
— Він уже кілька днів веде переговори з директором свого інституту. Повинен сьогодні-завтра остаточно домовитись.
— Коли він має прийти до вас?
— Сказав, що сьогодні в мене ночуватиме. А коли прийде — не сказав. Адже я запропонував йому жити поки що в мене.
— Так ось, товаришу Аксенчук, — помовчавши, почав полковник Астангов, — ви повинні знати все. Ми вам довіряємо і нічого приховувати од вас не збираємось: людина, про яку ви нам розказали, небезпечний ворог нашої Батьківщини… Так, так! Ворог небезпечний і хитрий. І він хоче використати вас у своєму злочинному задумі. Як це він зробить, поки що невідомо. Але тепер справа вже не в цьому, йдеться про те, що ви можете серйозно нам допомогти.
— Я готовий. Але невже?.. — Аксенчук дивився на полковника круглими від страху очима.
— Так, Миколо Євгеновичу, ми сказали вам правду…
Через годину Аксенчук пішов додому.
— А раптом він?.. — Потапов не договорив.
— Ні, Потапов. Усе буде гаразд. — Полковник сердито подивився на Потапова. — При всій нашій чекістській пильності ми мусимо довіряти радянським людям. Ну чому він обов'язково повинен стати зрадником? В інституті він учився непогано. Увесь його злочин поки що тільки в тому, що він погано працював у Вольського, за це й покараний.
— На мій погляд, це розкладений тип, якому немає нічого дорожчого за ресторанну гулянку.
— Це в якійсь мірі вірно, але це питання виховання. Винен і його батько, винні люди, з якими він стикався, — люди, які люблять базікати про комуністичне виховання, та не люблять або не вміють по-справжньому ним займатися. А ви задумайтесь на хвилинку — яку науку на все життя дістане тепер Аксенчук!
О пів на одинадцяту вечора Окайомов підійшов до будинку, де жив Аксенчук. Він пройшов спочатку мимо, потім круто повернув назад — перевірити, чи не стежать за ним. Вулиця була тиха і безлюдна. Окайомов зайшов у під'їзд і через хвилину виглянув звідти — усе спокійно. Він піднявся аж на найвищий поверх, і уже потім зійшов на другий, де була Аксенчукова квартира. Кілька хвилин стояв перед дверима, прислухаючись, а потім натиснув кнопку дзвоника.