Я 11–17… Небезпечний маршрут
Шрифт:
— …З квартири Аксенчука він вийшов уранці без чверті п'ять, — доповідав далі Потапов. — Ось знімок, як він виходить з дому.
Полковник Астангов узяв фотографію.
— Нахаба! Він абсолютно спокійний! — Полковник гидливо кинув знімок на стіл. — Далі…
— Пішки і зовсім не ховаючись він дійшов до приміського вокзалу і сів на першу електричку. Зійшов на дачній станції Академічний посьолок. Ми вже було перелякалися — чи не змінив він рішення і чи не зібрався атакувати дачу Вольського? Але він пішов у ліс і пробув там майже дві години. Працював над міною. Ось знімок, зроблений за допомогою телеоб'єктива. Потім…
—
— Потім він повернувся на станцію. Годину пробув у буфеті. Добре поснідав. Ось знімки… Поснідавши, він вернувся в місто і пішов у кіно на денний сеанс. Зараз він удруге дивиться «Ушакова»… Спостереження за ним триває.
— Чудово. Коли востаннє говорили з флотським начальством?
— Півгодини тому. Підводний човен у зануреному положенні увесь час курсує в нейтральних водах. Зрідка лягає на грунт.
— Чудово. Хай відпочиває, він теж матиме великі неприємності… — Полковник Астангов звернувся до інженера Короленка: — Ну, як? Знайома вам ця штука?
— Наче ні, товаришу полковник. — Кругле, як місяць, добродушне обличчя інженера почервоніло, мов у школяра, спійманого на невивченому. — Коли б у руках її потримати…
— Прийде час — потримаєте… — сказав полковник і замовк, щось обдумуючи.
— У мене є пропозиція, — сказав Потапов. — Аксенчук приходить у кафе в годину і тридцять хвилин. Він прийде, коли в кишені Окайомова лежатиме міна уже з підготовленим терміном вибуху. Скажімо, цей термін — дві години сорок хвилин, тобто час прийому Аксенчука Вольським…
— Ну-ну… — підганяв Потапова полковник.
— Так ось… Аксенчук приходить у кафе і повідомляє Окайомову неприємну новину — Вольський переніс час прийому: він повинен бути в нього за чверть друга.
— Так-так… далі…
— Перезарядити міну Окайомов уже не зможе, і ми виграємо цілих тридцять хвилин для обробки міни. Навіть на випадок, коли інженер Короленко одержить від Аксенчука міну і побачить, що загадка йому не під силу, в нього буде час вивезти міну в безпечне місце.
— Що ж, Потапов, це вихід! Дзвоніть Аксенчукові!
Окайомов справді був абсолютно спокійний. Він прекрасно знав цей уже не раз пережитий стан непохитної упевненості в успіху, який наступав у вирішальні години операції. Все, що мало статися, було перевірено найточнішими розрахунками і жило в ньому, немов поза його волею, коли мозок і нерви були вже вільні.
Він сидів у літньому кафе, з цікавістю розглядаючи навколишнє життя. Ось він подивився, як на підлозі кафе ворушаться сонячні плями променів, що пробилися крізь листя дерев. Потім з усмішкою стежив, як дві школярки, приставивши пошарпані портфельчики до ніжок стола, зосереджено їли морозиво: з'їли по одній порції, перезирнулися і замовили по другій. На піщаній стежці коло веранди поважно прогулювались голуби. Він накришив їм печива і дивився, як вони клюють крихти. У кутку кафе про щось теревенили з дуже серйозними обличчями офіціантки. З білими наколками на волоссі, вони були схожі на ромашки. На лаві перед кафе, впустивши газету, дрімав дідусь, його бриль зсунувся набік, і через це він мав вигляд бравого гульвіси. А трохи далі, з рогаткою в руках, причаївся хлопчина — він вистежував на дереві
Окайомов, спостерігаючи все це, раптом подумав: а що тут робитиметься, коли вибух висадить у повітря кам'яне громаддя інституту, що виднілося в далині. Що станеться з цими дівчатками? Як здіймуться голуби? Як упаде з лавки дідусь… Окайомов тихо засміявся і в цей час побачив Аксенчука, який поспішав до кафе. «Ну, мій любий Аксенчук, запам'ятовуйте ці хвилини, вони у вашому житті останні!»
Аксенчук, не здоровкаючись, підсів до Окайомова.
— Біда, — сказав він тихо: — Вольський переніс прийом.
Окайомов зблід, обличчя його скривилося від люті:
— Що-що?..
— Переніс, і все. Сам подзвонив. Треба йти зараз. Він чекає на мене за чверть друга.
Окайомов швидко прикинув час і заспокоївся.
— Ну що ж, хай буде так… — Він замовк, обдумуючи, як би, не викликавши підозри в Аксенчука, сказати йому, щоб він затримався в інституті якомога довше — словом, до вибуху. — Слухайте, дорогий друже. Говоріть з Вольським не поспішаючи, інакше він може відчути щось недобре. Спершу розкажіть йому, яких митарств ви зазнали, поки знайшли роботу. Наплетіть йому цілий мішок переживань. Потім… потім попросіть у нього поради — як вам, молодому вченому, знайти вірний шлях у науці. Усі вчені світила страшенно люблять повчати молодь. Потім — старе прохання про підтримку. Загалом, у мене все так розраховано, що ви повинні попрощатися з Вольським не раніше як у дві години сорок п'ять хвилин. Ясно?
— Ясно. А якщо він не підтримає розмови і все відбудеться швидше?
— Ну що ж, не вийде, то не вийде. Трошки порушиться мій план. А все інше без змін. Знаєте стоянку таксі коло булочної?
— Знаю.
— Коли вийдете з інституту, швидко — туди. Я чекатиму вас уже в машині. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
— Не хвилюєтесь?
— Анітрохи. Сам дивуюсь.
— Ви — справжній герой. Тепер так… — Окайомов вийняв з кишені плисковатий предмет, схожий на коробку від акварельних фарб. — Це треба непомітно залишити там… Киньте в урну для сміття. Або забудьте в гардеробі. Можна упустити вже в тамбурі парадного, коли будете виходити. Одним словом, це повинно залишитись.
— Розумію…
— Ну, вперед, мій друже! Ідіть! — Окайомов підштовхнув Аксенчука, і той швидко пішов через бульвар до інституту. Окайомов дивився йому в спину і мимоволі лічив його кроки: «… Шістнадцять… дев'ятнадцять… тридцять…» Ось він перейшов вулицю і зник у під'їзді інституту.
Окайомов покликав офіціантку, розрахувався і повільно попрямував до стоянки таксі.
У тамбурі парадного Аксенчука зустрів інженер Короленко.
— Швидше давайте! — шепнув він і, схопивши міну, тут же в тамбурі розкрив її і, вставивши в око лупу, «як у годинникаря, почав розглядати механізм капсуля.
— Так, так… — шепотів він, і лоб його в цей час вкривався потом. — Контакт хімічний… новинка не дуже свіжа… Так, так… А де ж вхідний канал? Ось він, любий!.. — Короленко зробив щось у міні і, трохи прочинивши двері в вестибюль, гукнув: — Порядок!
Короленко й Аксенчук пройшли в вестибюль. Полковник Астангов потиснув руку Аксенчукові:
— Все йде прекрасно, Миколо Євгеновичу!.. Короленко, дякую вам!..
Окайомов, дотримуючись усіх правил вуличного руху, кругом обійшов перехрестя і підійшов до таксі. За ним з воріт будинку, що був трохи далі від стоянки машин, стежив Потапов.