Я 11–17… Небезпечний маршрут
Шрифт:
Од дзвінка водночас здригнувся і Аксенчук, який уже кілька годин чекав Окайомова, і Потапов, що був у сусідній квартирі, де дзвінок пролунав у радіодинаміку на столі.
— Приготуватись, — тихо сказав Потапов технікові, який схилився над чемоданом з магнітофоном.
У динаміку віддалено почулася розмова двох чоловіків. Потім їхні голоси наблизилися і лунали зовсім виразно.
— Включайте, — наказав Потапов. Диски магнітофона почали повільно обертатись.
… Аксенчук провів Окайомова в їдальню.
— Вважайте,
— Дякую, дорогий. Та тільки я думаю, що нам не слід поспішати в ліжко. У нас відбудеться зараз чудова чоловіча бесіда. — Окайомов пішов у передпокій і повернувся з пляшкою коньяку. — А у вас, мій друже, щось поганий настрій?
— Хвилююся за роботу. Як там? — Аксенчук подивився на нього з надією.
— Все гаразд! — розкорковуючи пляшку, відповів Окайомов. — Давайте-но замочимо ваше призначення. Отже, мій друже, кожна історія має свій кінець. І першу чарку ми вип'ємо за щасливий кінець нашої історії! Хильнули?
— Хильнули, — хрипким голосом промовив Аксенчук і випив.
— Ну, а другу — за саму справу… — Окайомов налив чарки, встав, пройшов по кімнаті і зупинився позад Аксенчука. — Незаперечний факт, мій друже, полягає в тому, що з вашими документами ви нікуди не влаштуєтеся. Ні-ку-ди!..
Аксенчук через плече злякано і здивовано подивився на Окайомова.
— Відтепер, мій друже, великий Радянський Союз у вашій особі дістає безнадійного безробітного. Вам це ясно?
— Я сам так думав… Але ви сказали…
Окайомов сів поруч і повернув Аксенчука до себе:
— Далі, мій друже… за вами плаче в'язниця і військова колегія Верховного суду… Ради бога, перестаньте тремтіти і витріщати очі!.. Що вас дивує? Хіба не ви віддали сторонній людині диплом, трудову книжку і копію наказу на бланку найсекретнішого інституту? Хіба не своєю власною рукою ви написали заяву з проханням узяти вас на роботу? На яку роботу, дозвольте вас запитати? Чому в заяві це не уточнено? Нарешті, тій самій сторонній людині ви розповіли дещо і про справи вищезгаданого інституту.
— Я нічого особливого не розповідав… Я взагалі не розумію, що ви говорите…
— Ага, не розумієте? А те, що винні мені майже десять тисяч карбованців, це ви розумієте?
— Віталію Олексійовичу, киньте жарти! Ви ж самі запропонували… в борг. Я можу ці гроші одразу ж повернути…
— Добре, мій друже. Облишмо жарти. Слухайте мене уважно. Зараз ви почуєте найголовніше. З вами зараз розмовляє посланець могутньої держави. Якщо хочете ясніше — розвідник…
Зобразивши жах, Аксенчук одхитнувся від Окайомова, намагаючись підвестися. Різким рухом Окайомов притиснув його до стільця.
— Спокійно, друже. Давайте
— Я не вірю… я… — Аксенчук тремтів, як від холоду. — Я увесь час думаю, що ви жартуєте…
— Жарти ми давно облишили! — з похмурою посмішкою промовив Окайомов. — Знаєте, коли ми будемо з вами жартувати? Коли проминемо кордони вашої країни. Вирішуйте. Або ви зі мною, і це для вас означає життя з усіма радощами… Або… — Окайомов не договорив, уп'явшись в Аксенчука крижаним зловісним поглядом. — Звичайно, я сам не бруднитиму рук. Це за мене охоче зроблять ваші товариші чекісти. Я їм тільки допоможу трохи… Ну! Вирішуйте!
Аксенчук довго не відповідав, поринувши у важкі роздуми.
— Я з вами, — сказав він нарешті.
— Молодець! — Окайомов поривчасто обняв Аксенчука за плечі. — Ви не уявляєте, що я пережив, поки ви думали! Бачите? У мене піт на лобі виступив. Ну, тепер ми друзі на все життя! — Він тремтячою рукою налив коньяк у чарки. — За успіх нашої справи і нашої подорожі! За нового громадянина моєї великої держави!
Вони випили, Аксенчук спитав:
— Коли ми поїдемо? І як? Це ж так важко за кордон…
— Ми поїдемо завтра вночі. На морському узбережжі нас візьмуть на борт підводного човна. І прощавай, радянська земле!..
— А ви… не залишите мене?
Окайомов устав:
— Слухайте, мій друже, не вірте пліткам про нас. Через кілька днів ви самі переконаєтеся, яка це брехня. Про вас уже повідомлено, і мені просто наказали взяти вас із собою. Ми люди слова і діла. І ми вміємо працювати.
Ми ненавидимо вашу країну. Тому, перш ніж залишити її, ми з вами дуже гучно грюкнемо дверима. Грюкнемо, мій друже?
— Можна, звичайно. Але як?
— А так, наприклад, щоб від усього вашого інституту разом з Вольським лишився тільки порох. Не погано?
— Як? — Це «як» у Аксенчука не вийшло, воно прозвучало дуже неприродно.
Окайомов пильно подивився на нього і сказав:
— У вашій записній книжці є три телефонні номери Вольського. Серед них є квартирний?
— Так. Три сімнадцять ноль один.
— Ви зараз подзвоните йому.
— Уже пізно. Він не захоче говорити зі мною.