Який цей світ

Влад Марія Миколаївна

Їдемо на Ігман. Це така собі висотка. Нижча від Злого Верха, але наприкінці вересня французам повідморожувало вуха. То вони і попросилися в тепліше місце, у Сараєво. А укрбатівці згодилися нести службу на горах.

Я ще в нашому шоломі, він мені оббив голову об ту броню, а встати не можна, низько, тільки лігма. Андрій собі лежить і фільмує, наче йому не товче той шолом по голові, а я вже соваюся -

а тут і не дуже посоваєшся, і коротко і вузько. Ерві співає і, як завше, посміхається. Мабуть, ще не товклася об його "Пуму" така немолода українська воячка. Певно, що ні. Наших жінок тоді ще жодної не було в Боснії. Це вже потім додумалися підкинути на горе нашим хлопцям кілька "молодших лейтенанток". Цей експеримент був настільки невдалий, що тих дівчат вивезли назад і більше такого не робили. Зате серед норвезьких миротворців були жінки, та й у французів і нічого. Там, видно, жінки служать давно, до них звикли. А в нас це так сприймалося, якби хлопець опинився у пологовому будинку - як би на це зреагували жінки-породіллі... Уявляєте?..

І ось ми на Ігмані Тут якось веселіше. Чи то днина випала сонячна після дощів, чи сербські обжиті села з городиною, цілими хатами зігріли душу. А, може, й хлоп'ята наші на "чек-пойнтах" такі життєрадісні, що дивишся на них і віриш - завтра війні кінець.

Вузька гірська дорога жовтоглиниста, ще вогка від опадів, розділила ворогів.

– Це у них перерва, - пояснює нам лейтенант Грабовський з Вінниці - Коли мусульмани моляться, серби не стріляють. А тепер обід.

Господи, думаю, та вони ж сусіди. Посварились за курку, за межу, за молодицю, то й годі - миріться вже.

То там, то там верхами крутиться димок - воюючі сторони варять обід.

Дерева, всі до одного, також безверхі. Всім дісталося - і людям, і їх житлам, їх родинам, деревам. Незібрана городина повисихала на стеблах. Запустіння. Це війна. Вона спустошує міста, села, оселі, душі. Людина на війні некрасива, як той казав. І дерева, і хати...

Але ось усміхнулося вранішнє сонце. Його ж війна не зачепила. Хіба що його.

А того білого коня на горбу?

Він собі попасає коло маленької хатки, як у мого вуйка Йвана на полонині. Такий білий, як цей день. Як надія на швидкий кінець оцьому "сумному рату". На самому верху

живе Пегас війни. Трави некошені є що пасти. Білий кінь - сербський чи боснійський? Яка різниця? Це його трава, його земля. Може, він возить смерть? Ні, не боєприпаси, краще вже продукти. Щось він та робить на цій горі, на цій війні.

А в долині - чорний кінь. Оце так! Як у кіно, ба, як у пісні -

Білий кінь на горі,

Чорний на долині...

Нема такої пісні. А коні є. Обидва. Як день і ніч. Як війна і спокій, як життя і... Може, це марево, символи?

– Над тим верхом свищуть кулі, - показує рукою лейтенант Грабовський.
– Долітають і до нас.

Мішками з гравієм обмощений "чек-пойнт". На саморобній грубці хлопці варять український суп. З грибами. Ой хлопці-молодці! Знаєте тут ціну тим грибам. Їжте макарони, шинку, тропічні фрукти в Україні цього обмаль не ходіть ви за тими грибами.

За півкілометра могила підполковника Сливного. На могилі високий березовий хрест.

Дивлюсь, а коня на горі нема. Може, за верх подався. А, може, його кудись забрали. А, може, вбило... А, може, його й не було. Андрію, був же на горі білий кінь. Ти бачив - був?
– І Югославія була... І Радянський Союз був... Були та загули.

Андрій фільмує село в долині. Там уцілілі черепичні дахи. Тепер це сербське село. А було мусульманське.

– Гарне село, - каже з мене поет.

– Вирізане що до душі, - каже з Грабовського вояк.

Чорний кінь собі пасеться на царині.

Ой, чий то кінь?..

Ерві смагляве сонечко усмішкою кличе нас до "Пуми". Час рушати. Попереду фронт, жертви та бліц-проїзд по снайпер-авеню.

А тут, як у дитинстві, коли брали один листок конюшини на палець, другий під палець і показували фокус: паси, коню, нема коня; верни, коню, - є кінь!

Є і нема. Війна...

Автор виносить щиру подяку за допомогу у підготовці та виданні книги: отцю Олексієві Генику, Валентину Якушику, Мартину Рандерсону, Олені Ганцяк-Каськів, Людмилі Мальоні, Парасці Ходан, Андрієві Кулішу, Гафії Влад, Володимирові Владу, Олександрові Кржечевському.