Який цей світ

Влад Марія Миколаївна

Андрій каже:

– А ходімте, покажу наші спалені вантажівки, що від мінометного обстрілу згоріли два місяці тому. Це тут, поруч. Заодно зафільмуємо вирву, де минулої поїздки мало не з-під ніг мені землю вирвало. Отакенна яма!.. Побачите.

Якийсь наш солдатик провів нас у двір прямо через вибите вікно казарми - ось і ряд обгорілих залізяк, в яких важко пізнати "ЗІЛи". Згинаюся, щоб узяти сувенір на згадку. Це маленька картинка з епідіаскопа, придивляюся проти світла - "Медуза Горгона".

– О, є перша назва моєї статті,

кажу підполковникові і показую плівку. Він одним оком оцінює мій трофей, другим у телекамері - фільмує, аж гай гуде. І яму-вирву, і казарми із вікнами, забитими мішками з гравієм, і бійців.

Це ж перша година нашого перебування в Сараєво. Нам усе цікаво. "Пишемо" на камеру все, а вдома змонтуємо. Не захотіли обідати не пішли до їдальні з усіма, зате маємо перші враження. А вони найсильніші.

Вертаємо тим же “віконним”, ходом. Коли дивлюся, мій підполковник пошурував сходами кудись на другий поверх, я тільки його черевики вгледіла. Та й мене двоє вояків у таких формах, як моя, взяли під рука, супроводжують. Культура, думаю, Європа, війна війною, а етикет у крові... Коли виводять і мене сходами нагору. Заводять до якоїсь широкої кімнати - і в куток. Руки за спину. Стій, як дитина, що провинилася у дитсадку. Зашкребло в грудях лихе передчуття, повертаю голову, а ззаду штик і безпощадний погляд літнього вояка.

– Що таке?

– Рат.

Рат, сама знаю, що війна, але чому Андрія повели і мене носом у кут?..

– Ми з Міністерства оборони України, ми - ваші друзі, миротворці.

– У нас рат, а ви шпіони, ви нас знімали.

– Ми хочемо правду про ваш рат показати. Хіба це для вас зле?

– А хто вас знає? Ми не маємо часу виясняти, хто ви і що ви. Ви порушники, отже -розстріл.

Я і помолитися не змогла. Все покинуло мене. Ноги стали дубові, голова свинцева. Губи ледве ворушились.

– Як вас звати?

– А що?

– Ви ж, бачу, інтелігентна людина...

– Я вояк. Край свій бороню. А ви нам заважаєте, путаєтеся під ногами... Звуть мене Мустафа.

Ніколи його не забуду. Погану маю пам'ять на людей, часто сплутую когось із кимсь, а цього до смерті запам'ятала. Його шляхетне, хоч неголене, стомлене, суворе лице. Доктор економічних наук, потім виявилось.

Зайшов молодий двометровий красень, лице усміхнене, голос вкрадливий-начальник служби "безбєдності". Гарно звучить - не "безпеки", а "безбєдності". Але поводиться, як і наші "восьмушники", обережно, по-котячому, так і зирить в душу.

Посадив нас, "куточників", на стільці, переглянув зазняте на камері.

– Пробачте, але це мусимо стерти.

– Та все зітріть, в два голоси, не змовляючись, випалили ми з Андрієм. Ех Куліш, Куліш! Відчайдушна голова! Навіщо ти їхні стіни займав, їх вікна, хай їм добро... Хай я, літня жіночка, незнайка, забрела через вікно чужої казарми на їх територію, а ти ж, пане підполковнику, тут не вперше, мав би знати, де чиє. Вантажівками йому, бач, похвалитися забаглося. Були

б нам " ЗІЛи", якби не цей усміхнений молодик. Мустафа ех який був охочий нас коцнути. І кінці у воду - у них рат...

Трохи кров відхолола в жилах, невже це з нами отаке ні сіло, ні впало, як співав Висоцький - "только прілетелі, сразу селі". Ой сіли! Першої години - нічого собі відрядження починається.

Андрій з нервів сміється, говорить щось сербською, таки добре шварскотить, вже наловчився за попередні приїзди.

Я також розхоробрилася.

– Хочете анекдот?

Андрій здивовано зводить на мене очі: очманіла з переляку, анекдоти начальникові безпеки розказує...

Начальник поблажливо кивнув.

– Так ось. Ведуть рецидивіста на розстріл. А він питається в конвоя що за день сьогодні. "Понеділок", - каже той. "Нічого собі, тижденьок починається! .."

Андрій напружено вслухається: мало чого в такій ситуації жінка бовкне. Ще чого доброго знов розведуть до стінок Мустафа ще тут.

Начальник регоче і позитивно оцінює мій жарт:

– А ви молодець.

– Вона письменниця. Має книги, багато книг написала. Її шанують у війську, в Україні.

Ага, переключився. Дивися не переборщи май міру, бо обом впишуть...

– Тут під їдальнею ваші діти, багато дітей, кажу, що очі бачать у щілині замішкованого вікна.
– Шкода їх. Ви б віддали дітей... нам, в Україну.

Як це нам? Хто я - президент, звідки такі уповноваження? Язик розморозило, от він і видає хтозна що. Спочатку він, а думка - навздогін.

Та начальник вдячно сприйняв мої слова. Навіть Мустафа потеплішав, поклав свою "штикасту" в той кут, де стояла я.

– Хвала лепо, але нє, - твердо проказав молодий, а старий хитав згідно головою.

– Хай наші діти будуть при нас. Хай гинуть... Зате ті, що виживуть, знатимуть ціну свободи.

Він ще раз повторив на прощання, віддаючи нам телекамеру:

– Хвала лєпо, Україно, але нє. Вони повинні це бачити, бо то їх Вітчизна, їх життя.

"Нічого собі тижденьок починається.."

Ми довго оговтувалися у своїх закутках у казармі. Не хотіли чи не могли ні про що ні з ким говорити.

Не пішли й вечеряти.

Яка вже там вечеря!..

Живі, то й слава Тобі, Господи! Хвала лєпо!

Землячка

Казарма була дуже подібна на нашу, київську, в якій розташувалося Міністерство оборони України. Типова соцказарма з товстими стінами, спільними бездверними вбиральнями. Тільки наша доглянута, наголубо обфарбована, а ця без третього поверху його недавно мінометним шквалом знесло, - обшарпана і розстріляна, бо, прецінь, війна.

Укрбат займає одне крило, а довшу частину казарми посідає боснійський штаб. Там у них у дворі і ранених звозять, і вишкіл провадять з новобранцями. Нам з вікон другого поверху все видно.