Який цей світ
Шрифт:
– Погибла.
– А ти з ким живеш?
– Сестра десять і брат два мєсяца.
– Чому ти не береш їсти? Що тобі дати?
– Тільки молока. І... круга...
Круга-хліба не було ні в кого в Сараєво. Війна порівняла всіх. Були будинки, хоч без дахів, були ще в них дорогі фіранки, навіть коштовності... Та війна змінила все: коштовності перетворилися в ніщо, бо найкоштовнішим став хліб. І хліб давали дітям тільки коло української солдатської їдальні, більше ніде.
Азаміна було за маму і за тата своїм сестричці і братику-немовляті. Вона навіть не так поводилась, як інші, а по-дорослому. Стояла і чекала. Безстрашно ішла у цей
– Марія, мама Марія, ти єдєш?
– Так. Але тобі будуть видавати з кухні молока.
В її очах щось помінялося. Чи то так здалося. Ніби застиглий вид потеплів надією: її не кинуть.
Наше відрядження закінчилося, ми з підполковником Андрієм Кулішем зафільмували шмат тієї жорстокої війна в центрі Європи. І час було повертатися до України. Ми також мусили вціліти, бо мали велику місію - розказати і показати світові, що то за війна. Світ сперечався, світ не знав правди. А правда закопувалася там, на боснійській землі з тисячами невинних замордованих. І ми це везли в Україну на ретельно закамуфльованім "Панасоніку". Фільмувати правду було не вільно.
– Я буду помніть...
Прощальна хвилина перед їдальнею.
І моє серце закаменіло. Стільки воно в собі тепер мало. Вдома ми швидко зробили фільм. Його крутили і крутили по телебаченню, повезли в Канаду, Америку. І щоразу серце має здригалося - як там Азаміна?
Там, на війні, воно мені уявлялася моїми внучками - то Анничкою, то Любавкою... Тепер мені видиться серед української дітвори. Одного разу мигнув її образ у телевізорі серед чеченських біженців.
Вона мені сниться. Біжить згори, а довкруги міни, і рілянина, на кожному кроці чатує небезпека.
Війна скінчилася.
Діти, котрі вижили, попідростали.
Азаміні, мабуть, дев'ятнадцять.
Може, вона стала матір'ю.
Та що я?
Матір'ю вона була вже тоді, коли війна забрала в неї, у її сестрички і братика обох батьків.
Тужу за тобою, Азаміно - як ти?..
Але боюся навіть тебе шукати. Щоб не ворушити. Ліпше забудь. Усе забудь.
Стань щасливою, Босніє!
Женька
Йому восени виповнилося дев’ятнадцять. Він чорнявий, кароокий, кругловидий. Із степової України. Гарний.
– Цигарки є?
Є. Зрадів. Одну запалив, решту сховав за пазуху.
– Женька!
– погрозила пальцем русява медсестра
Більше вона нічого сказати не вміла. Медсестри тут американки. Та і весь півкілометровий наметовий шпиталь у Загребі американський.
– Тут добре лікують, ліпше, як французи.
– Женька, ґев мі, ґев мі бек...
Русявка відбирає у нього цигарки. Мало не сягає за пазуху. Посмішка така вже блискуча - тільки американки уміють так показувати усі свої гарні зуби. А тоді скаржиться нам. Якщо він буде палити, рана не загоїться. А Женька жадібно палить цигарку за цигаркою. Загоїться - не загоїться... Його це не пече. Все одно: ногу не пришиють. Її просто нема. Нема лівої ноги і все. Ступив на міну і в секунді ноги не стало. Як йому з цим змиритися? Три місяці він у шпиталі.
– Мамі писав?
– Ні. Навіщо? Вона тепер сама. Я в неї один син. Сестра в Білорусію заміж вийшла.
– Вона все ж чекае звістки. Журиться.
– Отакої? Краще хай чекає, аніж має дізнатися. – Женя гасить опалок і затягується новою цигаркою.
Коли він
Виймає з-під подушки лист.
– Від мами?
– Від дівчини...
– Це ж добре.
Женя мовчить. Що тут доброго... Вона пише йому в Сараєво, листи пересилають до Загреба - і читати гірко. Як сіль на рану.
Цигарок у шпиталі не дають. Хоч трісни з розпуки. І сестра-ровесниця не хоче зрозуміти, що не та рана не заживе, інша - глибша...
Так рвався в армію. А який був радий, коли відібрали в миротворчий батальйон. Чув, що небезпечно, але чув і про гроші, які тут платять. І так цікаво звідати молодому воякові, як то воно на війні. А потім повернутися додому, кохана дівчина ще дужче любитиме. Як виряджала, так плакала, аж голуба блузка спереду намокла, ніби від дощу. А він обнімав її і кружляв у танці, не журися, мила, я швиденько - туди й назад, мені це конче треба, я ж мужчина. Два роки промайнуть, як дві літні ночі. А тоді весілля таке вгрохаємо! На всі зароблені долари. Закружляю тебе в танці до запаморок... Він гарно танцював.
– Ні, не вмовляйте, писати додому не буду. Нікому...
– Женька, нє лублу, - кокетливо надула губки русявка в зеленій медичній формі.
Він випалив майже пачку "Мальборо". За годину, поки ми говорили.
А рана болить.
Десь від стегна віддає аж у серце.
А ту міну він бачив. Маленька, як коліщатко від його дитячого авточка. Бачив і наступив.
Вона на нього чатувала.
Хвала лєпо, але...
Не можу звикнути до бронежилета. Тягне він мене до землі, ремені муляють застібками в плечі. Ще в літаку хотіла задрімати, притулила голову до борта, а шолом такий твердий, ніби впхнули мою голову в спижевий мамин баняк від голубців і луплять зусебіч палицями.
А тільки зніму того шолома, мій напарник Андрій кричить:
– Каструльку! ..
Так він називає голубого шолома. Вдома у нього вже один такий є, з минулих відряджень до Боснії, в кількох місцях добре пошрапнелений.
– Пане підполковнику... Андрійку, мені ж голову відмолотить, товче мене оця ваша каструлька. На кого її робили, уже точно не на людську голову.
– Сказав, каструльку - виконуйте. А то не буде що молотити, без голови зостанетесь.
Андрій мені, як син. І за віком, і за нашою тривкою дружбою. Це ж він спонукав мене їхати на війну, він закамуфлював телекамеру, нашу Пані Соньку, як він її прозвав. Але це вже було потім.
Ми обоє військові журналісти. На нас плямиста польова форма, як у боснійців, та і в сербських вояків нічим не відрізнена. Нас потім у Загребі без "каструльок" хорвати мали за сербів.
Ходимо територією українського батальйону тут і штаб, і казарма, далі - їдальня. Вона, правда, аж за сталевими вагончиками - прихистком від снайперських куль. А снайперів тут чи не в кожнім будинку. Зайняли позиції на горі і "пуцають" вдень і вночі - їм байдуже, “очі” в снайперської гвинтівки всезрячі. Серби - снайпери справні. А ще, кажуть, тут і донські козаки з'являлися - оті вже вціляють в око білці, у тих рука набита. Іноді граються: біжиш мимо вагончиків до їдальні, а кулі цок-цок - рикошетять по грубій сталі над головою. Пригинаєшся, звичайно, розгублюєшся, ото десь тішиться снайпер: а налякав миротворця?