Який цей світ

Влад Марія Миколаївна

А навпроти нашої частини казарми напівнедобудована, напіврозбомблена довга споруда без вікон, без дверей. Там хтось є, щось ворушиться.

– Та ви куди?!.
– перестрашено спиняє мене наш офіцер.

Але я іду, бо хтось із вікна махає рукою. Рука жіноча, оголена.

– Не йдіть, прошу вас. Мало вам ще того клопоту?
– благає офіцер, але заборонити мені, міністерському працівникові, не сміє. Форма моя прихищена зверху бронежилетом і голова в голубім шоломі, - не стрілятимуть у миротворця, таке собі не припускаю.

З безрамного вікна кличуть, може, потрібна допомога.

І я йду.

Там дівчина. Молода, коротко підстрижена, білявенька, кучерява. Дивлюсь, у руці тримає чоловічий чорний мешт - постягує розгублено: нате...

– Що таке?
– запитую кивком голови, бо по-боснійськи ще вчуся.

– Та я не вас, жіночко, я офіцерам ось оце хочу продати, - а сама кліпає, щось має на думці інше.

– Мешти?..
– дивуюся, що на війні ще щось продають і купують, а якось пропускаю, що вона ж по-вкраїнськи щебече.

Ззаду юної красуні виростають дві чоловічі постаті. Явно збентежені. І готові до відсічі в разі чого. Якої біди цю бабу принесло, не її ж кличуть... Одне лице з-поза кучерявої голівки виражає невдоволення і виступає із потемків уперед.

Я намагаюся щось вияснити:

– Вам що дати за це?

– Хліба, - каже красуня, а чоловічі постаті уже шарпають її назад - з ким розговорюєшся?

– Принести хліб?
– ще не дотумкую.

І тут дівчина зникає. Її ніби підкосило - не стало у прорізі вікна. Зате майже висунулося неголене гнівне лице, тепер я розумію, її патрона. Він справляє на мене пістолет.

– Хіба так можна?
– дорікав мені майор, коли я без пам'яті опинилася в коридорі укрбатівської казарми.
– Ви ж могли в таку халепу вскочити!

– От біда мені з цими журналістами. Скрізь вас носить, а я відповідай, - гірко посміхається заступник командира батальйону. А в самого око криваве - наслідок трагедії. Підполковника Сливного рознесло на дрібки, іншому офіцерові пошматувало ногу, а йому, Петрові Ковальчуку, осколками пальнуло в очі.

– Але ж вона кликала. Якісь туфлі пропонувала, казала за хліб...

– Туфлі, хліб... Ви ж бачили, хто там ззаду стояв?

– Два молодики.

– Один з ниx цілився під ваш голубий шолом.

– Але ж вона кликала. Ті очі благали допомоги - я певна.

– Ви ще не здогадалися?

– Шпигунка?..

– Ага, шпигунка. Тут таких море. Сутенери водять.

– Невже?.. Але ж, пане підполковнику, вона говорила по-українськи! Як же я не второпала? Та акцент у неї такий м'який, полтавський...

– Наталка-полтавка!
– розреготався підполковник, витираючи хворе око під чорними окулярами. Аякже, землячка.

Враз умовк і вже зміненим тихим голосом проказав:

– Чого тільки тут, на війні, не побачиш? І той світ з пеклом, і таке, що й не снилося, не те що землячку.

Пачка солі

Летимо в Жепу, в анклав Жепу. Це високогірний район у Боснії, дуже подібний на наші полонинські Карпати. І овечки там пасуться, правда, проти сонця вони виглядали якісь золоторунні. Війна гримить, а вони собі попасають під ліском, коло самого Злого Верха.

Але Злий Верх ще буде. А

ми поки що проходимо ретельну перевірку і сідаємо до вертольотів. Тут і французькі вояки, і американські, і норвежці, і кого тільки нема... З України нас тільки троє - генерал, я та підполковник Андрій Куліш. Ми вже трохи "обжилися" на цій чужій війні. Спочатку, здавалося, потрапили на той світ у саме пекло. Все догори ногами. Хати без вікон, без дверей, без дахів, дерева без верхівок, діти без посмішок, опухлі з голоду. Міномети палять по будинках, на вулицях трупи, які нікого не цікавлять. Тільки-но ми сідали на Сараєвськім летовищі, як нас обстріляли - зустріли, якби сказати, привітом війни. Мовляв, не на курорт приїхали. Та ми відчули все одразу: перед нашим літаком убило дівчину. Вона лежала у калюжі крові, і наш генерал від цього видовища втратив дар мови. Генерал на фронтах не бував, він “зріс” до свого звання вже за самостійної України, і це була його перша війна. Тим же рейсом через пару годин генерал відлетів назад, зате інший, уже бувалий в бувальцях, залишався ще на кілька днів. Найдовше мали "гостювати" у воєнній Боснії ми удвох з підполковником, колегою по перу. За Андрієм я, як у Бога за пазухою. Нема такого, що б він не знав або не вмів. Не він мені за сина, а я, вдвічі старша, йому за дитину.

Андрій колись був танкістом. Потім в іншому "фаху" в Азії дечого набачився.

Стоїмо в так званій приймальні командуючого сектором Сараєво, я маю брати інтерв'ю в цього англійського генерала. Приймальня, видно, колись чиясь велика спальня, так і залишилася з двома парними ліжками, з трюмо і кольоровим телевізором. На ліжках посідали миротворці і позирають на екран.

– Москоу, Москоу...

Ага, Москва. Кремль. Чи це кіно? Ба ні, танки до Білого Дому фугують.

– Дивіть, дивіться, - смикає мене за камуфляжку Андрій, - люфа танка стала на кут заряджання. Що зараз буде!..

Так і сталося. Прицілилася, посмикалася і бахнула в другий поверх Кремля.

– Революція. В руських знов революція, - засміявся гонористий французький майорчик.

– То що, серйозно стріляють ?
– перепитую сама не знаю кого.
– Це не кіно? Це тепер?

– Та ж, бачите, - каже всезнаючий мій напарник. – От петрушка, якби ще нам не відгукнулось...

– Пані, - обережно торкається рукава молодий канадець, - вам слід миротворити ось там, у Москві...

Доки Андрій мені переклав, офіцер з єхидною фізіономією втік.

А й справді, хвилююся, гасимо вогонь у Боснії, а хтозна що в нас там коїться.

Люди на війні звикають. Навіть дітлахи лазять по підбитих танках, ганяють окопами, бо війна війною, а вони малі і їм треба гратися. Вода всюди затруєна, хліба нема, електрики також, зате зброя валяється всюди, правда, залишки зброї, та справжньої, і гратися є чим, і ховатися є де.

Поволеньки і я звикла до стрілянини. Навіть мову перестрілок почала ночами розуміти. Ага, це снайпер. А це з-під нашої казарми кулі пішли. А оце вже провокує - ану чи відізвуться. Є, відповіли довгою чергою. І знов тихо. Але ненадовго. Коли зовсім умовкають, тоді вже й не спиться - щось тут затівається, раз не стріляють...