Який цей світ
Шрифт:
Закон Мойсея засуджував незаконне материнство на кару смерті. Таку жінку судив Синедріон - її каменували.
Стан Марії затривожив душу праведному Йосифові, хоч він добре знав Її святість та чесноти. Але ж закон... І люди... Треба було негайно вчинити якийсь рішучий крок. І він рішився відпустити Марію, бо "не бажав Її ославити" (Матей 1:19). І тут прийшло просвітлення з небес. Святий Матей каже: “І от, коли він це задумав, Ангел Господній з явився йому уві сні й мовив: Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в Ній зачалося, походить від Святого Духа. Вона породить Сина, і ти
І застановився Йосиф, бо пізнав своє високе звання: хоронити й опікувати Божу Матір та Божого Сина.
Його непевність і тривога зникли назавжди. Убогий дім Йосифа й Марії наповнився надією й любов'ю до Божого Дитяти, народження якого вони обоє нетерпеливо очікували.
Бог опуститься до людини! Сам Творець до створених Ним. Дав себе обманути колись Адам: бажав стати Богом, і Ним не став. Людиною стає Сам Бог, щоб Адама обожествити... Господь Бог у своєму безконечному милосерді постановив рятувати людину, створену на Свій образ і Свою подобу. Постановив післати на землю Свого Єдинородного Сина, який має прийняти людську природу, людське тіло й душу, людський розум, людську волю і людські почуття. Одне слово, повну людську істоту, окрім гріха. Він має взяти людські гріхи на Себе, змити Своєю кров'ю первородний гріх та й всі гріхи людські особисті, має виправити заподіяну Богові кривду.
Цього ніхто не був спроможний довершити, лише Божий Син.
Божий Син має народитися з жінки, що про Неї говорить святий Іван в Об'явленні: "І знамення велике було видно на небі: жінка, зодягнена в сонце, і місяць під Її стопами, на Її голові вінець з дванадцятьох зір" (12. 1).
Це - Непорочна Діва Марія.
Непорочна до свого зачаття, до зачаття Сина-Бога, в Його Різдві, після Його народження, Непорочна - до кінця, коли Син зійшов і забрав Її з гробу земного і возніс і посадив на Престолі Царицею Небесною, найсвятішою після Бога.
* * *
"Книги отворяться..." - сказано пророками.
І я, грішна-прегрішна, нечиста зважилася описувати Найчистішу, Найсвятішу серед земних жителів. Я мусіла це зробити. Бо мала обов'язок перед дітьми й онуками, перед молоддю, яка живе так, як жила я у тім віці - безпечно, неперебірливо, бездумно, а то й безбожно. Я навіть неохоче молилася до Матері Божої, не розуміла Її місії, не знала сили Її помочі. Я донедавна обминала Богородицю, ігнорувала, а мене ж охрестили шістдесят років тому Марією. І хтось із моїх сказав: "Та Вона мала ще дітей, окрім Ісуса, Він з хреста звертався до них "мої брати". "Ні, - сказало з мене, - Вона зосталася Пречистою, породила тільки Бога. А брати були двоюрідні. Але тоді термінів "двоюрідні", "перві" не вживали". "Та ви не знаєте, були в Неї діти..."
І я стала шукати, читати, переконуватися, щоб переконати. Бог післав мені добрі книги. Давні і сучасні. Серед найновіших дві, якими я скористалася. Вони мені найбільше допомогли. Це книга отця доктора Ізидора Нагаєвського "На слідах Пресвятої Богородиці, Цариці Руси-України", видана року Божого 1984, Львів-Київ-Рим. І ще одна-читанка про Пресвяту Діву Марію Богородицю "Оце Мати твоя" отця Миколи Маріяна Іваніва, ЧСВВ, видана 1986
Подякуймо Богові, а відтак авторам за наше просвітління - ваше, дорогі мої, і моє. Якщо я зуміла вам передати НАЙГОЛОВНІШЕ, то я спокійна.
Тепер і вам, і мені буде добре.
Чужа війна
Азаміна
Серед дітей - від чотирнадцятилітніх до зовсім крихітних дворічних - вирізнялась одна дівчинка. Власне, вона тільки зростом була дитиною літ десяти-одинадцяти, а всім видом уособлювала щось таке застигле, вічне - позачасове.
– Круга, хлєба...
– благали діти.
– Папа Володя, дай мне...
– Папа Саша, я здєсь...
– Папа Петя...
І так сотня голосів волали, а ті, що не вміли просити, витягували невмивані рученята вгору і плакали. Голодним дитячим плачем.
"Папам" була по дев'ятнадцять, заледве двадцять. "Папа" відзивалися до своїх дочок і синочків, підносили їм хліб, фрукти, наливали в пластикові каністерки та відерця залишки супу, молочної каші із солдатської їдальні. Діти шарпалися, випиналися одні поперед одних, жадібно хапали з рук солдатів їжу, звалювали менших у калюжу, що не просихала перед кухнею, роздавався плач, розпачливий рейвах. Голод - не брат.
Тільки в цієї дівчинки, що трималася збоку, була незворушна, статична міна на блідому високочолому виді. Великі голубі очі не благали, руки не хапали - вона стояла, ніби спала навстоячки із широко відкритими очима. Якби не дитяча постава, їй можна була б дати років... Навіть важко сказати. Ті очі, великі, як світ, відбивали в собі стражденну картину війни. А війна без віку.
Скільки війні?! Отож бо...
– Як тебе звати?
– Азаміна, - дівчина розуміла по-українськи, і всі тут діти швидко уловлювали зміст сказаного, хоча солдати українського миротворчого батальйону говорили переважно російською, то і дітлахи просили їсти по-російському.
– Папа Володя, я здєсь, дай мнє...
Вони собі повибирали безвусих батьків, а ті не відрікались, а щодня по сніданку, обіді і вечері виносили своїм “дітям” усе, що залишалося в їдальні. Діти тремтячими руками розбирали солодощі, помаранчі і шоколадки, але найперше розхапували з підносів накраяний хліб, і тут же з'їдали, майже не пережовуючи.
– Папа, знаєш, Аміра нєт, там міна...
Майже щодня когось із дітей не ставало. Збігаючи з гір, що облягли Сараєво амфітеатром, вони часто підривалися на мінах. А то й снайперська рука не боялася Бога піднятися на дитину. Але голод гнав їх неспинно сюди, до смачного запаху свіжого хліба, і кулі та міни не могли нікого з них ні застрашити, ні спинити.
– Вот у мєня...
Смаглявий трирічний хлопчик піднімає непрану маєчку і хвалиться свіжим рубцем почерез увесь живіт. Він сміється, більше нічого сказати не вміє, і діти сміються, але то не глузування, не осміювання, то сміх радості, перемоги над смертю.
Вони вже це знають.
– Азаміно, скільки тобі років?
– Одинадцять.
Вона продовжує так само, як і досі, триматися осібно, вдивляючись широким зором в нікуди.
– А тато в тебе е?
– Ні, погиб на лінії.
– А мама?