Янголи і демони
Шрифт:
Карло ненавидів своє нове життя і мріяв про повернення додому. Але він твердо вирішив, що мусить дотерпіти його до кінця. Нін іще так і не зрозумів зла.Стріляти зі зброї він відмовлявся, тож військові навчили його керувати гелікоптером медичної служби. Карло терпіти не міг ні звуку пропелера, ні смороду пального, зате на гелікоптері він міг злітати високо в небо і бути ближче до матері. Довідавшись, що курс підготовки пілота передбачає стрибки з парашутом, Карло вжахнувся. Проте вибору в нього не було.
Бог
Перший стрибок став для Карло найзахопливішою пригодою її житті. Це було все одно, що літати з Богом. Карло не міг досхочу насолодитися цим станом. Тиша… політ… і обличчя матері в білих клубах хмар. Бог має плани щодо тебе, Карло.Повернувшись із війська, Карло вступив до семінарії.
Це було двадцять три роки тому.
І тепер, спускаючись Королівськими сходами, камерарій Карло Вентреска намагався осягнути весь ланцюжок подій, що привів його до цього незвичайного роздоріжжя.
Облиш увесь страх,казав він собі, і віддай цю ніч Богові.
Він побачив перед собою великі бронзові двері Сікстинської капели, обабіч яких стояло четверо швейцарських гвардійців. Вони відімкнули замок і відчинили двері. Усі присутні всередині разом повернули голови. Камерарій дивився на чорні мантії й червоні пояси. Він зрозумів нарешті, що планував для нього Ііог. Доля Церкви опинилася в його руках.
Камерарій перехрестився і ступив через поріг.
48
Кореспондент Бі-бі-сі Ґюнтер Ґлік обливався потом у мікроавто-оусі, припаркованому на східному боці майдану Святого Петра, і проклинав редактора, який доручив йому цю місію. Хоч після першого місяця роботи в Бі-бі-сі його характеристика рясніла позитивними епітетами — винахідливий, кмітливий, надійний, — | саме його заслали у Ватикан пильнувати конклав. Він нагадам ’ собі, що бути репортером у Бі-бі-сі набагато почесніше, ніж складати небилиці для «Брітіш тетлер», однак такі репортажі його аж і ніяк не приваблювали.:
Завдання Ґліка було просте. Образливо просте. Він мусить; сидіти тут, доки вся ця компанія старих пердунів. не обере собі 1наступного проводиря. Щойно це станеться, він має вийти з автобуса і на п’ятнадцять секунд з’явитися в, прямому ефірі з відповідним повідомленням на тлі Ватикану.
Блискуче.
Ґлік не міг повірити, що Бі-бі-сі й досі посилає спеціальних кореспондентів стежити за такою дурнею. Американських медій тут сьогодні не побачиш. І не сподівайся.Тому що акули інформаційного простору дурницями не займаються. Вони дивляться Сі-ен-ен, опрацьовують їхній сюжет, а тоді записують свій «прямий репор таж» на тлі голубого екрана. Компанія Ен-бі-сі навіть ставить у студії машини, що імітують вітер і дощ, аби репортаж виглядав природніше. Глядачі більше не хочуть правди. Вони хочуть розваг.
Ґлік дивився крізь вітрове
— А чого я досягнув у житті? — запитав він уголос. — Нічого.
— То й розслабся, — почувся з-за спини жіночий голос.'.
Він несподіванки Ґлік аж здригнувся. Він мало не забув, що знаходиться в автобусі не сам. Ззаду сиділа телеоператори Чиніна Макрі й мовчки протирала окуляри. Вона завжди протирала окуляри. Чиніта була чорна, але воліла називатися аф- :роамериканкою. Вона була дещо повнувата й розумна, як диявол. Про це вона теж не давала забути. Чиніту вважали дивакуватою особою, але Ґлікові вона подобалась. До того ж у її товаристві було трохи веселіше.
— Що тебе мучить, Ґюнте? — запитала Чиніта.
— Що ми тут робимо?
Чиніта далі протирала окуляри.
— Стежимо за цікавою подією.
— Старці, яких замкнули в темряві, — це, по-твоєму, цікаво?
— Ти, мабуть, знаєш, що тобі пряма дорога до пекла?
— Таке враження, що я вже там.
— Розкажи мені, що тебе не влаштовує. — Вона сказала це, майже як мати.
— Розумієш, я хотів би залишити якийсь слід у житті.
— Ти ж писав статті для «Брітіш тетлер».
— Так, але жоден з моїх матеріалів так і не став резонансним.
— Та ну що ти! Я чула, ти написав якусь приголомшливу статно про таємні стосунки королеви з інопланетянами.
— Дякую.
— Не сумуй. Не все так погано. Сьогодні відбудеться твій де-інот на екрані.
Ґлік застогнав. Він уже уявляв слова ведучого новин: «Дякую, І юнтере, чудовий репортаж». Після цього ведучий чарівно усміхнеться й перейде до погоди.
— Мені треба було подаватися на посаду ведучого.
Макрі розсміялась.
— Без жодного досвіду? З такою бородою? Це несерйозно.
Ґлік провів долонею по рудому жмуткові волосся на підборідді.
— З бородою я начебто здаюся розумнішим.
У мікроавтобусі задзвонив мобільний телефон, перервавши і траждання Ґліка.
— Напевно, це з редакції, — сказав той із раптовою надією и голосі. — Може, вони хочуть показати в прямому ефірі, що тут кіраз відбувається?
— Опустися на землю! — розсміялась Макрі. — Це не та тема.
Ґлік узяв слухавку і мовив тоном телеведучого:
— Ґюнтер Ґлік, Бі-бі-сі, Ватикан.
Чоловік на іншому кінці лінії говорив із сильним арабським акцентом.
— Слухай мене уважно. За мить я зміню твоє життя.
Ленґдон і Вітторія залишилися самі перед подвійними дубовими дверима, що вели всередину таємних архівів Ватикану. Колонада, у якій вони стояли, була розкішно оздоблена: килими на стінах, мармурова підлога, на стелі — фігурки херувимів, з-за яких виглядають зовсім недоречні тут камери стеження. Ленґдон називав цей стиль стерильним ренесансом.Біля дверей на стіні висіла невелика бронзова табличка: