За золотом Нестора Махна
Шрифт:
— Гайда, покажеш.
Місце Махну сподобалось. Він покликав Щуся, коротко все йому пояснив і наказав копати. Земля на дні не була мерзлою, копалося легко. Єдине, що доводилося згинатися в три погибелі, бо яма виявилася не такою вже й глибокою. Щусь кілька разів бився головою об жердяну ляду і спересердя лаявся. Мерзла солома сипалася за комір і подразнювала мокре від поту тіло. Копали з Лепетченком по черзі.
Близько півночі все було готове. На дно обережно опустили два ящики: один — із золотими монетами, другий — з різними ювелірними виробами. Зверху закидали землею і добре втрамбували. Потім притрусили залишками дрібних в’ялих буряків, прикрили яму лядою і пішли спати. А на ранок густий лапатий сніг сховав усі сліди.
Тепер Лепетченко вдивлявся крізь кущі, намагаючись розгледіти ту стару високу тополю, яка мала слугувати орієнтиром. Надворі вже починало сіріти, тому він без особливих труднощів помітив її контур праворуч на пагорбі. Раптом від села донісся окрик, а за мить ранкову тишу розітнув різкий звук пострілу. Потім ще і ще раз.
Постріли чулися все ближче. Махновці осідлали коней і приготували зброю. За кілька хвилин показався Харламов. Він біг і на ходу відстрілювався через плече. Його переслідували двоє, стріляючи навздогін. Вони вже були майже поруч. Лепетченко неспішно прицілився у першого і вистрілив. Той спіткнувся, ніби наштовхнувшись на якусь перепону, пробіг ще кілька кроків і впав. Інший круто розвернувся і побіг назад. Але теж був відразу збитий з ніг кулями.
Переляканий Харламов важко дихав.
— Там червоні, — кричав він. — Наших підстрелили.
В ту ж мить на пагорбі з’явилося кілька вершників. Все село відразу прокинулось і ожило: іржали коні, гавкали собаки, кричали люди. Ліворуч ще показалися вершники, і Лепетченко зрозумів, що треба мерщій тікати.
— Відходимо! — скомандував він.
Коні рвонули вперед. Навздогін залопотіли постріли і довгою чергою вдарив кулемет. Становище втікачів було кепським. Вони мчали балкою, порослою кущами, а праворуч і ліворуч по рівнині скакали червоні. З пагорба безперервно бив кулемет. Скосило ще двох хлопців.
— За мною, праворуч, — скомандував Лепетченко. Пам’яталось — там, за дві версти, був невеликий лісок, і це могло їх врятувати. За ліском вони звернуть в іншу балку і нею непомітно можуть вийти аж до залізниці.
Оглянувшись, він нарахував десятків зо два червоноармійців. Вони відстали, але погоню не припинили. В ліску переслідувачі дещо розгубилися, і це допомогло махновцям остаточно від них відірватися. За залізницею віддихалися. Прислухалися. Нібито тихо. З десяти чоловік лишилося п’ятеро.
— Не пощастило нам, хлопці, — сказав Лепетченко важко. — Та нічого не вдієш. Добре, хоч самі вижили. Треба швидше повертатися до своїх.
Переправа через Дністер
Махно уважно вислухав Лепетченка і став ще похмурішим. Він наказав сідлати коней і рушати на з’єднання із загоном Іванюка. Галина, як могла, відволікала його від тяжких дум. Але бліде безкровне обличчя Нестора з міцно стиснутими губами залишалося кам’яним і непроникним. Він думав. Зі стану заціпеніння його вивів начальник контррозвідки Зіньковський, який круто зупинив свого коня біля підводи.
— Несторе Івановичу, праворуч червоні.
Махно сів і побачив вдалині великий загін вершників. Спочатку промайнула думка повертати назад. Але тут він помітив, як сотня кіннотників кинулася відрізати їм шлях до відступу.
— Посади мене на коня, — кинув він Зіньковському.
Той спочатку хотів заперечити, але побачив знайомий йому несамовитий блиск очей і зле обличчя й швидко виконав наказ. Кремезний і сильний, він легко посадив Махна в сідло, і сам опинився на своєму вороному.
— Вперед, в село! — крикнув Махно, вихопивши маузер.
У селі в цей час безтурботно, не виставивши охорони, відпочивала кулеметна команда 7-ї кавалерійської дивізії. Зухвалий напад змусив червоноармійців врозсип тікати в поле. Вони навіть не встигли зрозуміти, хто і якими силами на них напав. А коли опам’яталися і побачили, що їм протистоїть лише невеликий загін, перейшли у контратаку. Але махновці вже встигли захопити 25 тачанок, 13 кулеметів «Максим» та три «Люїси» і відкрили такий шалений вогонь, що наступ з усіх боків відразу захлинувся. Скориставшись панікою, вони прорвалися крізь безладне оточення, а згодом відірвалися й від погоні.
Але порятунок дався дорогою ціною. 17 чоловік загинуло в тому бою, багатьох було поранено. З’єднавшись із загоном Іванюка, махновці швидко просувалися на південний захід. Згодом ще один бій ледве не став останнім для самого Нестора Махна. Куля влучила йому в шию з правого боку і пройшла навиліт крізь щоку. Це було дванадцяте і чи не найтяжче поранення за роки війни.
Знесилений і безрадісний, він лежав на тачанці і обдумував подальші плани. Від походу у Східну Галичину доведеться відмовитись. Це вже ясно. У такому стані він багато не навоює. Треба йти в Румунію. Іншого шляху немає.
Таке рішення підтримали не всі повстанці. Але Махно і не наполягав. Найвідданіші бійці залишалися з ним. Інших, хто не захотів іти за кордон, організували в окремий загін і доручили зав’язати з червоними бій північніше, вище по Дністру. Це мало відвернути увагу від переправи ватажка з його групою.
Перебинтований Махно лежав горілиць на кулеметній тачанці і думав. З виразу його безкровного закам’янілого обличчя важко було здогадатися, про що саме.
— Несторе, — вивела його зі стану глибокої задуми Галина, — що нас там чекає?
Він не відразу збагнув, про що вона запитує.
— Де? — перепитав.
— На тому березі Дністра.
— Не знаю, — відверто відповів.
А після невеликої паузи додав:
— Принаймні, там ніхто нас не переслідуватиме. Відпочинемо, підлікуємось, а там буде видно. Встановимо зв’язки з польськими і французькими анархістами. Вони нам допоможуть. Шкода, що Лепетченку не вдалося золото відкопати. З ним би ми нужди не знали. А скільки його там лишилося! Вистачило б на все життя і на всіх.