Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
— Чудово, — поважно відповів стрілець. — Мені страшенно хочеться дізнатися про твій світ більше.
— Але Оз — це не наш світ. Сюзанна сказала правильно, це несправжнє, вигадане місце…
Роланд роздав їм шматки м'яса, загорнуті в якісь широкі листки.
— Найкращий спосіб вивчити нове місце — це дізнатися, про що воно мріє. Я залюбки послухаю про цей Оз.
— Гаразд, тоді й з тобою домовились. Сьюз розповість про Дороті, Тото й Залізного Лісоруба, а я — решту. — Він увігнав зуби в свій шмат м'яса і схвально підкотив очі. М'ясо набралося пахощів листя, в яке було загорнуте, і тепер смакувало неймовірно. Едді проковтнув свою порцію, відчуваючи, що в шлунку весь час працьовито бурчить. Тепер, трохи віддихавшись, він почувався добре, ба навіть чудово. Тіло почало обростати рівномірною оболонкою м'язів, і кожна його частина зараз перебувала в злагоді з рештою частин.
«Не переживай, — подумав він. — До вечора все знов почне нити. Гадаю, він рватиметься вперед і прискорюватиме ходу, аж доки я не впаду мертвий».
Сюзанна їла охайніше, запиваючи кожен другий–третій шматок ковточком води, повертаючи м'ясо в руках, відкусуючи з зовнішнього боку.
— Закінчи розповідь, яку ти почав учора, — запропонувала вона Роландові. — Ти сказав, що, здається, починаєш розуміти, чому твої спогади ворогують між собою.
Роланд кивнув.
— Так. Гадаю, обидві гілки спогадів відповідають дійсності. Тільки одна з них «дійсніша» за іншу. Втім, це аж ніяк не перекреслює другої.
— Нічого не розумію, — зізнався Едді. — Хлопчик Джейк або був на придорожній станції, Роланде, або його не було.
— Це парадокс — щось існує і водночас його немає. Поки він не розв'яжеться, я буду роздвоєним. Це само по собі погано, але розколина дедалі ширшає. Я просто відчуваю, як вона розширюється. Це… годі передати словами.
— Як ти гадаєш, у чому причина? — спитала Сюзанна.
— Я вже вам казав, що хлопчика штовхнули просто під колеса автомобіля. Штовхнули. А хто з наших спільних знайомих полюбляв таким займатися?
На її обличчі з'явився проблиск розуміння.
— Джек Морт. Ти хочеш сказати, що це він зіштовхнув малого на проїжджу частину?
— Так.
— Але ж ти казав, що це зробив той чоловік у чорному, — заперечив Едді. — Твій друзяка Волтер. Ти казав, що хлопчик бачив його — чолов'ягу, схожого на священика. Та й хіба малий на власні вуха не чув, як той назвався священиком? «Дайте дорогу, я священик» — щось типу того?
— О, Волтер був там. Вони обидва там були, і обидва штовхнули Джейка.
— Хто–небудь, принесіть заспокійливе і гамівну сорочку, — гукнув Едді. — У Роланда поїхав дах.
Роланд не звернув на ці слова жодної уваги: він уже почав розуміти, що жартики й кривляння Едді допомагали йому боротися з переляком і напруженням. Катберт був майже такий самий… а Сюзанна по–своєму не надто відрізнялася від Алана.
— Що мене найбільше бісить у цій ситуації, — сказав стрілець, — то це те, що я просто мусив знати. Врешті–решт, я був у Морта в голові і я мав доступ до його думок так само, як свого часу до твоїх, Едді, та до Сюзанниних. Я бачив Джейка очима Морта. Дивився на нього і знав, що Морт збирається його штовхнути під колеса. Більше того — я завадив йому це зробити. Все, що для цього знадобилося, — проникнути в його тіло. Він навіть гадки не мав, що з ним сталося. Так захопився своїм наміром, що вирішив, буцімто я — надокучлива муха, що сіла йому на шию.
До Едді поволі приходило розуміння.
— Якщо Джейка не штовхали на дорогу, то він ніколи не помирав. А якщо він ніколи не помирав, значить, і до цього світу не потрапляв. А якщо його не було в цьому світі, то ти ніколи не зустрічався з ним на придорожній станції. Так?
— Точно. Тоді мені навіть спало на думку, що якщо Джек Морт збирається вбити хлопчика, то мені треба відступити вбік і допустити, щоб він здійснив свій задум. Щоб уникнути парадоксу, який зараз роздирає мене навпіл. Але я не зміг. Я… я…
— Ти ж не міг вбити малого вдруге, так? — обережно спитав Едді. — Щоразу, коли я вже вирішую, що ти машина, мов той ведмідь, ти мене дивуєш якоюсь насправді людською витівкою. Хай йому чорт.
— Едді, припини, — сказала Сюзанна.
Поглянувши на стрільцеве поникле обличчя, Едді зробив гримасу.
— Пробач, Роланде. Моя мати колись казала, що в мого рота погана звичка бігати наввипередки з розумом.
— Та нічого. Один мій друг теж таким був.
— Катберт?
Роланд ствердно кивнув. Він довго дивився на свою праву руку, на якій бракувало пальців, потім стиснув її в болючий кулак і знову поглянув на своїх супутників. Десь удалині, в лісових хащах, пролунав лагідний спів жайворонка.
— Ось що я думаю. Якби я тоді не ввійшов до тіла Джека Морта, він усе одно не штовхнув би Джейка в той день. Тільки не в той день. Чому ні? Ка–тет. Ось так просто. Вперше, відколи загинув останній з моїх друзів, з якими я вирушив у цю подорож, я опинився в центрі ка–тету.
— Квартету? — із сумнівом перепитав Едді.
Стрілець хитнув головою.
— Ка — це слово, яке у вашому світі означає «доля», Едді, хоча його справжнє значення набагато складніше і йому важко дати визначення. Втім, з іншими словами Високої Мови майже те саме. А «тет» означає групу людей, яких об'єднують спільні інтереси й мета. Наприклад, ми троє складаємо тет. Ка–тет — це місце, де доля поєднує багато життів.
— Як у «Мості короля Людовіка Святого», — пробурмотіла Сюзанна.
— А що це? — спитав Роланд.
— Роман про людей, що загинули разом, коли міст, який вони переходили, обвалився. У нашому світі багато хто знає цю історію.
На знак розуміння Роланд кивнув.
— У цьому випадку ка–тет поєднав Джейка, Волтера, Джека Морта й мене. То не була пастка, хоча саме це я спочатку підозрював, коли зрозумів, кого Джек Морт обрав собі за наступну жертву, бо ка–тет неможливо змінити чи підлаштувати згідно з волею якоїсь однієї людини. Але ка–тет можна побачити, пізнати й зрозуміти. Волтер побачив, і Волтер зрозумів. — Стукнувши себе кулаком по стегну, стрілець із запалом вигукнув: — Ох же ж він, мабуть, і підсміювася про себе, коли я його нарешті наздогнав!
— Повернімося до того, що могло б статися, якби ти не втрутився в плани Джека Морта того дня, коли він ішов услід за Джейком, — нагадав Едді. — Кажеш, що як не ти, то хтось чи щось інше спинили б Морта. Я правильно зрозумів?
— Так… бо то не був слушний день Джейкової смерті. До слушного дня лишалося недовго, але тоді час ще не настав. І це я теж відчув. Можливо, перед самим вчиненням задуму Морт би помітив, що на нього хтось дивиться. Або втрутився б ідеальний незнайомець. Або…
— Або коп, — додала Сюзанна. — Він міг побачити поліцейського не в тому місці і не в той час.