Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
За їхніми спинами досі горлав ведмідь: він передавав своє останнє послання світові, повідомляючи, що повна зупинка відбудеться за сорок хвилин. Едді вже дочекатися не міг, коли ж це станеться. Зламані ялини похилилися одна на одну, утворивши щось на кшталт брами, і Едді подумав: «Ось це починається справжній шлях до Роландової Темної Вежі. Принаймні для нас із Сюзанною».
Він знову згадав свій сон — як із вікон, що спіраллю звивалися довкола Вежі, розгорталися прапори темряви, прапори, що ширилися над полем троянд, наче чорнильна пляма. І тієї
22
їм пощастило: користуватися візком вдалося довше, ніж розраховував Роланд. Ялини в цьому лісі були дуже старі, й опала хвоя їхніх лапатих гілок утворила глибокий килим, що пригнічував практично всю рослинність. Сюзанна мала міцні руки — міцніші, ніж у Едді (хоча Роланд підозрював, що невдовзі хлопець надолужить), — тож легко просувалася на візку по рівній затіненій землі. Коли вони наблизилися до поваленого ведмедем дерева, Роланд підняв її з візка, а Едді перевіз його через перепону.
З–поза їхніх спин, лише трохи притлумлений відстанню, механічний голос ведмедя на повну потужність мовив, що заряд останнього робочого суб'ядерного акумулятора практично нульовий.
— Сподіваюся, та чортівня у тебе на спині залишатиметься пустою увесь день! — прокричала Сюзанна до стрільця.
Роланд погодився, але минуло менше п'ятнадцяти хвилин, і поверхня землі стала похилою. В цій старезній частині лісу почали з'являтися тонші, молодші дерева: берізки, вільхи, також трапилося декілька низьких кленів, що міцно вчепилися коренями в землю. Хвойний килим потоншав, і колеса Сюзанниного візка почали чіплятися за низькорослі чагарники, що росли в просвітах між деревами. їхні тонкі гілки торохтіли об сталеві спиці коліс. Едді навалився на ручки, і так вони змогли проїхати ще чверть милі. А потім схил став крутішим, і земля під ногами пом'якшала.
— Пора на спину, леді, — сказав Роланд.
— Давайте спробуємо ще трохи проїхати. Як вам ідея, га? А раптом їхати стане легше.
Але Роланд був невблаганний.
— Якщо ти спробуєш спуститися з того схилу, то ти тойво… як ти це називаєш, Едді? повернешся?
Едді вишкірив зуби й похитав головою.
— Навернешся. Це так називається, Роланде. Слівце з моїх марно згаяних днів, коли я гасав по хідниках.
— Хай там як воно називається, це значить, що ти полетиш сторч головою. Давай, Сюзанно. Мерщій на спину.
— Терпіти не можу бути інвалідом, — пробурчала Сюзанна, але дозволила Едді всадовити її й допомогла зручно себе вмостити в ранці, що його Роланд ніс на спині. Щойно вона опинилася на місці, як торкнулася руків'я Роландового револьвера.
— Віддати тобі цього красунчика? — спитала вона в Едді.
Він тільки головою похитав.
— Ти краще впораєшся. Та ти й сама це знаєш.
Знову щось буркнувши, вона відрегулювала кобуру так, щоб руків'я револьвера було в неї під правою рукою.
— Я вас, хлопці, затримую, і я це добре знаю… та якщо раптом станеться так, що ми доберемося до якогось старого доброго
— Навіть не сумніваюся, — сказав Роланд… і раптом рвучко піцняв голову. В лісі настала тиша.
— Братик–ведмедик нарешті здався, — сказала Сюзанна. — Слава Богу.
— А я думав, у нього ще лишалося зо сім хвилин, — мовив Едді.
Роланд відрегулював ремені ранця.
— Мабуть, його годинник за останні п'ять–шість сотень років почав трохи відставати.
— Ти справді гадаєш, що він був аж такий древній, Роланде?
Роланд кивнув.
— Щонайменше. А тепер йому кінець… останньому з Дванадцяти Вартових, наскільки нам це відомо.
— Ага, а тепер спитай мене, чи мені це не до дупи, — сказав Едді, розсмішивши Сюзанну.
— Тобі зручно? — запитав у неї Роланд.
— Ні. Мені вже болить дупа. Але нічого. Просто постарайся не скинути мене на землю.
Роланд кивнув і почав спускатися схилом додолу. Едді не відставав, штовхаючи перед собою візок і намагаючись не надто сильно вдаряти його об камені, що тут і там вигулькували з землі, наче великі білі кісточки пальців. Зараз, коли ведмідь врешті–решт стулив пельку, ліс видався Едді набагато тихішим — тепер він почувався мало не персонажем одного з тих наївних старих фільмів про джунглі, людожерів і здоровенних мавп.
23
Знайти ведмежий слід було легко, проте йти цим слідом виявилося непросто. Миль за п'ять від галявини вони потрапили в низинну грузьку місцевість, що лише трохи відрізнялася від болота. Коли земля нарешті пішла вгору й стала трохи твердішою, Роландові витерті джинси вже просякли водою до колін, і дихав він важко, з довгим присвистом. І все ж він був трохи в кращій формі, ніж Едді, якому боротьба з Сюзанниним візком у рідкому болоті й стоячій воді видалася надто нерівною.
— Час відпочити й перекусити, — сказав Роланд.
— О, дайте їсти! — відсапуючись, видихнув Едді. Він допоміг Сюзанні вибратися з ранця і посадив її на стовбур поваленого дерева, вздовж якого бігли довгі навскісні подряпини, залишені кігтями. А потім сам сів, а точніше — впав коло неї.
— Ти забрьохав мій візок, білявий, — сказала Сюзанна. — Тепер увесь цей бруд залишиться у мене на попі.
Він іронічно підвів брову.
— От буде далі мийка для машин, то я особисто його помию. Та я навіть натру всю цю машинерію воском, щоб блищала. Домовились?
Вона всміхнулася.
— Тоді по руках, любчику.
Довкола пояса в Едді був обв'язаний один із Роландових бурдюків. Едді постукав по ньому пальцем.
— Можна?
— Так, — сказав Роланд. — Але небагато. Щоб лишилося нам усім до наступного джерела. Так нікому не доведеться себе обмежувати.
— Роланд, скаут–орел з країни Оз, — хихотнув Едді, знімаючи бурдюк.
— Що таке Оз?
— Вигадана країна з фільму, — відповіла Сюзанна.
— Ні, все не так просто. Колись мій брат Генрі читав мені книжки. Я розповім тобі якось увечері, Роланде.