Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
— Так. Справжня причина — посередник ка–тету — неважлива. Я з досвіду знаю, що Морт був хитрий, мов той старий лис. Якби він нюхом відчув бодай найменший натяк на несприятливі обставини, то він би миттю зачаївся і вичікував іншого дня.
— Мені відомо ще дещо. Полюючи на свої жертви, він маскувався. Того дня, коли він скинув цеглину на голову Детти Голмс, на ньому була в'язана шапочка і старий розтягнений светр, що був йому завеликий на кілька розмірів. Він хотів бути схожим на п'яничку, бо скидав цеглину з вікна будинку, де гніздилося багато любителів перехилити чарчину. Розумієте?
Вони закивали.
— Через багато років, того дня, коли він зіштовхнув тебе на рейки поїзда, Сюзанно, він був одягнений як робочий–будівельник. На ньому був великий жовтий шолом, який він сам називав «каскою», і фальшиві вуса. У день, коли він справді штовхнув би Джейка під машину, що розчавила його на смерть, Морт удавав би із себе священика.
— Господи, — видихнула Сюзанна. — Чоловік, який штурхонув його в Нью–Йорку, був Джек Морт, а той, кого він бачив на придорожній станції, був типом, на якого ти полював… Волтером.
— Саме так.
— А хлопчик подумав, що це один і той самий чоловік, бо вдягнені вони були в однакові чорні сутани?
Роланд ствердно кивнув.
— Волтер і Джек Морт навіть зовні були подібні. Не те щоб схожі, як дві краплі води, але обидва високі на зріст, з темним волоссям і дуже бліді. А зважаючи на те, що Джейк уперше і востаннє роздивився Морта, коли вже помирав, а вперше побачивши Волтера, перелякався мало не на смерть, то, гадаю, його помилку можна зрозуміти і пробачити. Якщо на цій картині і є один кретин, то це я, бо не зрозумів усієї правди раніше.
— А Морт би здогадався, що його використовують? — спитав Едді. Згадуючи власні відчуття й шалені думки в той час, коли Роланд вдерся до його свідомості, він не сумнівався, що Морт усе знав… але Роланд заперечливо похитав головою.
— Волтер діяв би надзвичайно обачно, тож Морт вирішив би, що ідея вдягнутися священиком належить йому самому… принаймні, так мені здається. Голосу чужинця — Волтера, — що нашіптував йому з глибин свідомості й підказував, що робити, він би не розпізнав.
— Джек Морт, — здивовано мовив Едді. — Увесь час то був Джек Морт.
— Так… але без Волтерової допомоги тут не обійшлося. Отже, я врешті–решт врятував Джейкові життя. Змусивши Морта зістрибнути з платформи підземки на колію перед поїздом, я змінив хід подій.
— А якщо цей Волтер мав змогу ходити до нашого світу, коли йому заманеться… можливо, у нього були власні двері… то чи не міг він використати когось іншого, щоб штовхнути твого малого під колеса автомобіля? — спитала Сюзанна. — Якщо він підказав Мортові вдягнутися священиком, то так само міг підбурити когось іншого… Що таке, Едді? Чому ти хитаєш головою?
— Бо я сумніваюся, що Волтерові це було потрібно. Волтер хотів саме того, що зараз відбувається… щоб Роланд крихта за крихтою втрачав глузд. Хіба ні?
Стрілець кивнув.
— Волтер не вчинив би так, як ти кажеш, навіть якби йому цього хотілося, — вів далі Едді, — бо Волтер був мертвий задовго до того, як Роланд знайшов двері на узбережжі. Коли Роланд потрапив у голову Джека Морта, старенький Волт уже давно перестав стромляти носа в чужі справи.
Поміркувавши над цим, Сюзанна ствердно кивнула.
— Зрозуміла… здається. Всі ці мандри в часі геть збивають з пантелику, правда ж?
Роланд почав збирати речі й пакувати їх знову.
— Час нам рухатися далі.
Едді підвівся і накинув собі на плечі рюкзак.
— Хоч одне в усій цій історії має тебе тішити, — сказав він, звертаючись до Роланда. — Ти… чи то пак цей ка–тет… зміг врятувати малому життя.
Роланд саме вовтузився з зав'язуванням ранця на грудях. Зачувши це, він підвів очі, й Едді аж сахнувся від їхньої сліпучої ясності.
— Та невже? — різко спитав стрілець. — Справді? Я крапля за краплею втрачаю глузд, намагаючись примиритися з двома варіантами однієї дійсності. Спочатку я сподівався, що той або той почне зникати, але не так сталось, як гадалось. Усе зовсім навпаки: ці дві дійсності галасують у моїй голові гучніше й гучніше, чубляться одна з одною, наче дві ворогуючі кліки, що от–от розв'яжуть війну. Тож скажи мені таке, Едді: як ти гадаєш, що почуває зараз Джейк? Як, по–твоєму, почуваєшся, коли знаєш, що ти помер в одному світі, але живеш в іншому?
Знову заспівав жайворонок, але жоден із них цього не зауважив. Едді невідривно дивився в світло–блакитні очі, що палали вогнем на блідому Роландовому обличчі, і не знайшов що відповісти.
24
Того вечора вони стали табором за п'ятнадцять миль на схід від поваленого ведмедя, позасинали мертвим сном (навіть Роланд усю ніч проспав, мов убитий, хоча його сни більше нагадували страхітливий карнавальний поїзд) і наступного ранку на світанні вже були на ногах. Едді, не кажучи ні слова, розпалив невеличке багаття і глянув на Сюзанну, коли десь неподаліку лісі почувся постріл револьвера.
— Сніданок, — сказала вона.
За три хвилини повернувся Роланд, через плече в нього була перекинута шкура, на якій лежав щойно обідраний кролик. Сюзанна приготувала їжу. Всі поснідали й вирушили в дорогу.
Едді весь час намагався уявити, як це — мати спогади про власну смерть. Тому час від часу зупинявся мов укопаний.
25
Невдовзі після того, як перевалило за полудень, вони опинилися в місцевості, де більшу частину дерев було вирвано з корінням, а кущі — зрівняно з землею. Усе виглядало так, наче багато років тому тут пройшовся ураган, утворивши посеред знищеного лісу широку гнітючу алею.