Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
У їхньому вигляді взагалі було щось жалюгідне. Більша частина команди вже вимерла, господар загинув. Едді здалося, що вони якимось чином про це довідалися і тепер випромінювали не погрозу, а дивну нелюдську тугу. Старі й майже спрацьовані, вони стривожено крокували, каталися й звивалися своїм шляхом скорботи на цій забутій Богом галявині, й Едді наче відчував, що може прочитати їхні сплутані думки: «Ох лишенько, що ж тепер робити? Кому ми тепер потрібні, тепер, коли Його нема? І хто про нас подбає тепер, коли Його нема? О–хо–хо, лишенько, лишенько…»
Відчувши, як його хтось смикає ззаду за ногу, Едді мало не закричав від жаху та несподіванки. Він круто розвернувся, зводячи курок Роландового револьвера, і побачив Сюзанну, яка дивилася на нього широко розплющеними очима. Едді з силою видихнув і обережно відпустив курок, дозволивши йому стати на місце. Потім став навколішки, поклав руки Сюзанні на плечі, поцілував у щоку й прошепотів на вушко:
— Я ж мало не всадив кулю в твою дурненьку голівку. Що ти тут робиш?
— Хотіла подивитися, — прошепотіла вона у відповідь, анітрохи не сконфузившись. Роланд також присів коло неї, і Сюзанна перевела погляд на нього. — А ще мені було страшно залишатися там самій.
Після того, як вона проповзла за ними весь шлях через гущавину, на шкірі залишилося чимало подряпинок, але Роланд мусив зізнатися самому собі, що вона, коли забажає, рухається безшумно, мов привид. Принаймні він не почув ні звуку. Із задньої кишені штанів стрілець дістав ганчірку (останній шмат того, що колись було його сорочкою) і обтер Сюзанні з рук маленькі цівки крові. Оглянувши свою роботу, він наостанок торкнувся неглибокого порізу на її лобі.
— Ось так, — сказав він самими губами. — Гадаю, ти заслужила гарного вигляду.
Однією рукою він відсунув зарості дикого винограду і якихось зелених ягід на рівні Сюзанниних очей, а потім чекав, поки вона зосереджено визирала на галявину. Нарешті вона почалася назад, і Роланд відпустив гілки.
— Мені їх шкода, — прошепотіла вона. — Хіба не божевілля з мого боку?
— Зовсім ні, — також пошепки заперечив Роланд. — Як на мене, то це свого роду творіння великого смутку. А Едді покладе край їхнім стражданням.
Едді одразу ж захитав головою.
— Так, ти це зробиш… звісно, якщо не хочеш сидіти тут, як ти кажеш, навкарачки всю ніч. Цілься в капелюхи. В маленькі верткі штуки.
— А що як промажу? — розлючено зашепотів Едді.
Роланд знизав плечима.
Едді підвівся і неохоче знову звів курок стрільцевого револьвера. Подивився крізь шпарину в кущах на сервомеханізми, що кружляли й кружляли своєю самотньою нікому не потрібною орбітою. «Це наче в цуценят стріляти», — хмуро подумав він. А тоді побачив, як один із них, той, що нагадував ходячий ящик, висунув із себе потворного вигляду пінцет і на мить стиснув ним змію. Змія від несподіванки задзижчала і стрибнула вперед. А ходячий ящик знову втягнув пінцет усередину.
«Ну… може, не такі вони вже й цуценята», — вирішив Едді й знову озирнувся на Роланда. Роланд відповів йому незворушним поглядом, склавши руки на грудях.
«В біса дивний час ти обрав для навчання, друже».
Втім, подумавши про те, як Сюзанна спочатку стріляла ведмедеві в дупу, а потім рознесла на друзки його датчик, коли він мчав на них із Роландом, Едді трохи засоромився. Та його підштовхувало ще дещо: частково він хотів це зробити, так само, як тоді, в «Похилій вежі», частина його «я» схотіла повстати проти Балазара і його банди розбійників. Можливо, це прагнення було нездоровим, але від того не менш привабливим: «Побачимо, кому пощастить… зараз побачимо».
Еге ж, це точно була шиза.
«Уяви, що це просто тир і ти хочеш виграти для своєї коханої плюшевого собачку, — подумав він. — Чи ведмедика». Він взяв на мушку ящик з ногами, але тут Роланд торкнувся його плеча, і Едді роздратовано озирнувся.
— Повтори свій урок, Едді. І будь щирим.
Сердитий, що його відвернули, Едді нетерпляче цикнув крізь зуби, але Роланд не відвів погляду, тож Едді глибоко вдихнув і спробував очистити свій розум від усього: від тріскотняви приладів, яким давно вже час на заслужений відпочинок, від болю в тілі, від думки про те, що Сюзанна тут, спирається на долоні й спостерігає за ним, від подальшої думки, що вона найближче з усіх до землі і виявиться найвірогіднішою жертвою, якщо раптом він промаже й котрась із бляшанок вирішить помститися.
— Я стріляю не рукою. Той, що стріляє рукою, забув обличчя свого батька.
Та це якийсь жарт, подумав він. Свого старого він би не впізнав, навіть якби наштовхнувся на нього на вулиці. Але відчував, що ці слова справляють свій магічний вплив — прочищають мізки й заспокоюють нерви. Він не знав, чи сам зроблений із того тіста, з якого ліплять стрільців. Ця думка здавалася йому малоймовірною, навіть попри те, що він досить пристойно тримався під час стрілянини в Балазаровому нічному клубі. Але в душі любив той холодок, що опановував його після прочитання слів старого–престарого катехизму, якого навчив їх стрілець; холодок і те, як захоплювало дух від ясності й прозорості, якої набувало все навколо. Але була ще й інша частина його, котра розуміла — це лише черговий смертоносний наркотик, який не надто відрізняється від героїну, що звів у могилу Генрі та й його самого мало не вбив. Проте на отримання витонченої напруженої насолоди віл моменту це ніяк не впливало. Вона вібрувала в ньому, наче туго натягнуті дроти на вітрі.
— Я цілюся не рукою. Той, що цілиться рукою, забув лице свого батька. Я цілюся оком. Я вбиваю не з револьвера. Той, що вбиває з револьвера, забув обличчя свого батька. — А тоді, несподівано для самого себе, він вийшов із прихистку дерев і заговорив до деренчливих роботів, що кружляли на дальньому боці галявини: — Я вбиваю серцем.
Нескінченне кружляння спинилося. Один із них тоненько задзижчав, що могло означати сигнал тривоги. Антени радарів, кожна завбільшки з половинку шоколадного батончика, повернулися на звук його голосу.
І Едді відкрив вогонь.
Один за одним вибухали, наче глиняні голуби, датчики. Жаль полишив серце Едді. Зараз у ньому панував тільки той холод і знання, що він не зупиниться, не зможе зупинитися, поки завдання не буде виконане.
Грім пострілу прорізав повітря сутінкової галявини і відбився від камінної стіни з гострими виступами, що стояла на ширшому краї. Сталева змія двічі перевернулася, і її тіло, смикаючись, опинилося на землі. Найбільший механізм (той, що нагадав Едді трактор «Тонка» з його дитинства) спробував порятуватися втечею. Та щойно він смикнувся вбік зі своєї наїждженої колії, Едді кулею відправив його антену в небуття. Пристрій упав квадратним носом униз, і зі сталевих очниць, у яких містилися його скляні очі, вирвалися тоненькі язички синього полум'я.