Замкнена кімната
Шрифт:
Сверд народився в Стокгольмі, його батьки померли в сорокових роках, він не був одружений і нікому не платив аліментів.
Не звертався по допомогу для бідних. У фірмі, де він востаннє працював, його ніхто не пам'ятав.
Лікар, який видавав посвідчення про інвалідність, знайшов у своїх паперах запис про те, що пацієнт непридатний до фізичної праці й надто старий, щоб перекваліфіковуватися. Та й сам Сверд сказав лікареві, що не має більше бажання працювати, оскільки не бачить у своїй роботі ніякого глузду.
Може, з'ясовувати, хто вбив Сверда й навіщо, також немає глузду?
Оскільки спосіб убивства здавався зовсім незрозумілим, то, мабуть, варто було спершу знайти убивцю, а вже в нього спитати, як усе сталося.
Отже, був уже, четвер, і день хилився до вечора. Десь через годину після розмови із обслугою смердючого фургона Мартін Бек знов подався до будинку на Тулегатан.
Власне, його робочий день скінчився, але йому не хотілося йти додому.
Він знов піднявся на третій поверх і почекав кілька секунд, щоб відсапатися.
За цей час він роздивився довгасту емальовану табличку на дверях. Біле тло й зелені літери: РЕЯ НІЛЬСЕН.
Електричного дзвінка не було, але з надвірка звисав шнурок.
Мартін Бек смикнув за шнурок і почекав.
Дзеленькнув дзвоник, проте ніхто не озвався.
Будинок був старий, і крізь ребристі шибки в дверях пробивалося світло з передпокою. Отже, дома хтось був, бо коли він приходив удень, там не світилося.
Перечекавши трохи, Мартін Бек знов смикнув за шнурок. Тепер після дзвінка почулася швидка хода, і за товстим нерівним склом з'явилась людська постать.
За довгі роки служби Мартін Бек навчився швидко складати думку про людину, з якою йому доводилось мати справу, або, кажучи фаховою мовою, реєструвати її прикмети.
Жінці, що відчинила йому двері, з вигляду було років тридцять п'ять, проте йому чогось здалося, що вона трохи. старша.
На зріст невисока, десь метр п'ятдесят вісім, міцної статури, але справляє враження швидше гнучкої і зграбної, ніж вайлуватої і дебелої.
Риси обличчя вольові, не зовсім правильні, безкомпромісні блакитні очі дивляться пильно і твердо, як у людини, що вміє оборонити себе й те, що вона вважає слушним.
Волосся рівне, біляве, коротко підстрижене, а тепер ще й мокре й скуйовджене. Мартін Бек відчув приємний запах якогось рослинного шампуню.
Вбрана вона була в теніску і старі джинси, блідий колір яких свідчив, що вони вже десятки разів побували в пральній машині. Видно, теніску вона щойно надягла, бо на грудях і на плечах проступили великі мокрі плями.
Далі: плечі досить широкі, стегна вузькі, шия коротка, засмаглі руки вкриті густим, ясним пушком. Ступня мала, пальці рівні, як у тих, хто любить носити сандалі, сабо чи взагалі ходить босий.
Мартін Бек, похопившись, що розглядає її ноги так професійно й уважно, як звик розглядати сліди крові і трупні плями, звів очі на її обличчя.
Тепер вона дивилась на нього запитально, ледь насупивши брови.
— Я мила голову, — сказала вона.
Голос був хрипкий або від застуди, або від куріння, а може, такий від природи.
Він кивнув головою.
— Я гукала «Заходьте!». Навіть двічі. Двері не замкнені. Коли я вдома, то звичайно не замикаю дверей. Хіба як хочу відпочити. Ви не чули, як я гукала?
— Ні. Ви Рея Нільсен?
— Так. А ви з поліції?
Мартін Бек був дуже спостережливий і кмітливий, але тепер відчув, що зустрів людину, яка набагато переважала його в цьому. За кілька секунд вона все в ньому розіклала по поличках, до того ж її погляд свідчив, що вона вже має про нього, свою думку. А яку, він ще не знав.
Звичайно, її здогад можна було пояснити й тим, що вона чекала відвідин поліції, але щось не скидалося на те.
Мартін Бек сягнув рукою по посвідчення, проте вона зупинила його:
— З мене досить, як ви скажете своє прізвище. І чого ви, в біса, стоїте? Заходьте. У вас, мабуть, є якась справа. А розмовляти через поріг ні вам, ні мені не хочеться.
Мартін Бек знітився ледь-ледь, але й таке з ним рідко бувало.
Жінка швидко обернулась і пішла поперед нього до квартири. Він. зразу не зміг визначити, яка квартира завбільшки і як розпланована. Але видно було, що кімнати охайно обставлені старими й різними за формою і стилем меблями.
Пришпилені до стін дитячі малюнки свідчили, що вона мешкає з якоюсь родиною. Крім тих малюнків, на стінах були картини, графіка, старі фотографії в довгастих рамах, а також плакати й вирізки з газет, кілька з портретами Леніна й Мао, але більшість не політичних. Багато книжок, і не тільки на полицях, чимала добірка платівок, стереопрогравач, дві старі і, видно, часто вживані друкарські машинки, купи газет і стоси паперів, здебільшого скріплені докупи ротопринтні копії, схожі на поліційні рапорти. З цього Мартін Бек зробив висновок, що то якісь конспекти, певне, вона десь учиться.
Він пішов за нею повз другу кімнату, мабуть, дитячу, але там було так прибрано, ліжка стояли так рівненько застелені, що її мешканці навряд чи сиділи тепер удома.
Таки правда, тепер літо, більшість дітей забезпечених батьків перебуває в селі, далеко від отруйного повітря та інших безглуздих досягнень міста.
— Господиня глянула на. нього через плече вже не так прискіпливо й спитала:
— Нічого, як ми побалакаємо в кухні? Чи вас таке не влаштовує?
Голос не привітний, але й не сердитий.
— Можна й у кухні.
— Тоді сідайте.
Вони зайшли до кухні, і Мартін Бек сів біля великого круглого столу. Там стояло шість різних стільців яскравих кольорів і можна було б поставити ще стільки.
— Почекайте хвилинку, — мовила господиня.
В її рухах відчувалась якась нервовість, — але, мабуть, це в неї така неспокійна вдача, подумав Мартін Бек. Під плитою стояли червоні сабо. Вона всунула в. них ноги й вийшла, лунко постукуючи дерев’яними підошвами. Він чув, як вона чимось заторохтіла, а коли після цього загув електричний мотор, сказала: