Замкнена кімната
Шрифт:
Мартін Бек не застав нікого в будинку на Тулегатан, зате спіймав двох чоловіків із сірого фургона. Вони сиділи біля свого «фольксвагена» й пили пиво. Від фургона доходив їдкий сморід дезинфекції і ще інший дух, якого не могла перебороти ніяка хімія на світі.
Задні дверці фургона були відчинені, бо його звичайно намагалися провітрювати, як тільки випадала нагода.
Ці два чоловіки виконували особливу й дуже важливу роботу в своєму прекрасному місті. Їхнім щоденним обов'язком було перевозити самогубців та інших малошановних громадян із домашнього оточення в таке, яке їм більше пасувало.
Дехто — наприклад, пожежники, поліція, деякі репортери й інші втаємничені особи — відразу впізнавав цю сіру машину й розумів, про. що йдеться, коли вона з'являлася на вулиці. Але для більшості людей це був звичайний собі фургон, власне, таке враження він і мав справляти. Навіщо навівати на людей смуток і страх, коли вони й так досить залякані й пригнічені.
Як і багато інших людей, що їм доводиться виконувати не вельми приємну роботу, ці двоє чоловіків ставились до своїх обов'язків дуже спокійно й зовсім не драматизували своєї ролі в механізмі так званого суспільства добробуту. Про свої справи вони переважно розмовляли тільки між собою, бо давно переконалися, що іншим дуже неприємно було слухати про таке, а надто як збиралося товариство за чаркою або їхні дружини запрошували когось на чашку кави.
Із поліцією вони зустрічалися щодня, але переважно з рядовими службовцями. Тому їм трохи лестило, що ними зацікавився комісар і навіть сам прийшов сюди.
Говіркіший із них витер рота зворотним боком долоні і сказав:
— Як не пам'ятати. На Бертсгатан, правда?
— Так.
— Хоч прізвище нічого мені не промовляє. Як його звали? Столь?
— Сверд.
— Нічого мені не промовляє. Ми прізвищами не цікавимось.
— Розумію.
— Та ще була неділя, а в неділю в нас повні руки роботи.
— А патрульного, якого я назвав, ви не пам'ятаєте? Кеннета Квастму?
— Ні. Мені до прізвищ байдуже. Але пам'ятаю, що лягавий там стояв, наглядав за нами.
— Це коли ви забирали тіло?
— Еге, коли забирали, — кивнув головою чоловік. — Ми ще вирішили, що він із грубошкірих.
— Цебто як?
— Є два типи лягавих. Такі, що їм вивертає кишки, й такі, що хоч би що. А той навіть носа не затуляв.
— Отже, він весь час стояв там?
— Ну так, я ж кажу. Мабуть, стежив, чи ми сумлінно виконуємо свою роботу.
Його товариш пирхнув і ковтнув пива.
— Ще одне запитання, останнє.
— Катайте.
— Коли ви підіймали тіло, то нічого під ним не помітили? Нічого там не лежало?
— А що там могло лежати?
— Скажімо, автоматичний пістолет або револьвер.
— Пістолет або револьвер? — водій фургона засміявся. — А чим вони відрізняються?
— У револьвері барабан рухомий і обертається, коли стріляєш із нього.
— Ага, це така пукавка, як у ковбоїв?
— Така самісінька. Але річ не в тім, мені-важливо знати, чи взагалі під трупом лежала якась зброя.
— Бачите, комісаре, той клієнт був не вельми свіжий.
— Як це?
— А так, пролежав близько двох місяців… Мартін Бек кивнув головою.
— Ми його підняли на поліетилен, і, поки я склеював краї, Арне змітав черв'яків з підлоги. Ми їх зсипаємо в торбину з якоюсь гидотою, від неї вони відразу скручуються.
— Так?
— І якби Арне трапилась пукавка, він напевне помітив би її. Правда?
Арне кивнув головою і знову пирхнув, але захлинувся пивом і закашлявся.
— Певне, що помітив би, — сказав він.
— Отже, там нічого не було?
— Нічогісінько. Крім того, в кімнаті стояв поліцай і не зводив з нас погляду. Він, до речі, залишився ще, коли ми поклали клієнта в цинковий ящик і пішли. Правда, Арне?
— Як по писаному, — відповів той.
— Ви твердо певні цього?
— Проклят буду. Під тим клієнтом не було нічого, крім добірних ціномія мортуорум.
— А це що таке?
— Трупні черв'яки.
— Отже, ви певні цього?
— Щоб я з цього місця не зійшов.
— Дякую вам, — сказав Мартін Бек. І пішов.
Після цього чоловіки в комбінезонах перемовилися ще кількома словами.
— Добре ти йому втер носа, — сказав Арне.
— Чим?
— Своєю грекою. А то ті тузи гадають, що решта всі тільки й здатні на те, щоб возити затхлих мертвяків.
Задзвонив телефон. Арне взяв трубку, щось буркнув і поклав її назад.
— Бісова душа, — вилаявся він. — Знов вішальник.
— Що вдієш, — зітхнув його колега. — Таке життя.
— Я найдужче не люблю вішальників. А що ти торочиш про життя?
— Пусте. Сідай, треба їхати.
Тепер Мартінові Беку здавалося, що він знає майже все, що можна було дізнатися про ту дивну смерть на Бергсгатан. Принаймні з'ясував докладно, що вже зробила поліція. Залишалася ще одна важлива справа — знайти висновок балістичної експертизи, якщо її взагалі зроблено.
Про самого Сверда він і досі знав дуже мало, хоч дещо встиг зробити, щоб зібрати про нього відомості.
Та бурхлива середа для Мартіна Бека була відносно вбога на події. Він нічого не. чув про банкових грабіжників і про невдачу спецгрупи. У вівторок, після огляду квартири Сверда, він зайшов спершу до кримінальної поліції на Кунгсгольмсгатан, але там усі були заморочені своїми справами, ніхто не мав часу на нього. Потім він подався в управління поліції. І відразу почув поголоски, які спершу здалися йому смішними. Але, добре зваживши їх, він засмутився.