Замкнена кімната
Шрифт:
— Ви ще себе не назвали.
— Бек. Мартін Бек.
— Отже, ви працюєте в поліції?
— Так.
— В якій саме?
— У карному розшуку.
— Платня за двадцять п'ятою категорією?
— За двадцять сьомою.
— Ого! Нічогенько.
— Не найгірше.
— А який ранг?
— Комісар.
Мотор гудів далі. Цей звук був йому знайомий з колишніх часів, і він скоро збагнув, що робила господиня: сушила волосся пилосмоком.
— Рея, — відрекомендувалась вона. — Та ви й самі знаєте. І на дверях написано.
Кухня, як звичайно в старих будинках, була велика. Крім столу, біля якого можна було посадовити багато людей, вистачало не тільки місця на газову плиту й зливальницю, а й на холодильник, морозильник, на машину для миття посуду, і ще не було тісно. На полиці вгорі, над машиною для миття посуду, стояли горщики і каструлі, а під полицею на гвіздках висіли різні дарунки природи; в'язочки полину й чебрецю, грона горобини, сушені опеньки та сморжі і три довгих вінки часнику. Не таке це все було й потрібне до кухні, але пахло воно приємно. Зразу видно, що тут орудує добра господиня. Зрештою, на полинові й горобині добре настоювати горілку, чебрець і-гарна приправа до горохової юшки, хоч сам Мартін Бек волів майоран, коли його шлунок ще перетравлював цю шведську присмаку. Гриби — завжди чудова річ, коли знаєш, як їх приготувати. А от часник явно висів для декорації, бо його було стільки, що вистачило нормальному споживачеві на ціле життя.
Господиня вернулась до кухні, розчісуючи волосся, й перехопила його погляд.
— Це проти відьом.
— Що, часник?
— Так. Ви не ходите в кіно? Там про відьом знають геть усе.
Замість мокрої теніски вона одягла якусь блакитнувату одежину без рукавів, схожу на спідню сорочку. Мартін Бек помітив, що волосся під пахвами в неї русяве, груди маленькі, можна навіть не носити ліфчика. Вона його й не мала на собі, і крізь тонку тканину видніли темні пипки.
— Отже, поліцай. Комісар карного розшуку. — Наморщивши чоло, вона глянула йому просто у вічі. — Я не сподівалася, що службовці з платнею за двадцять сьомою категорією особисто відвідують клієнтів.
— Загалом-то не відвідують, — погодився Мартін Бек.
Вона сіла до столу, але відразу схопилася, нервово покусуючи кісточки пальців.
Мартін Бек вирішив, що пора переходити до справи.
— Наскільки я вас зрозумів, ви не вельми полюбляєте поліцію, — почав він.
Вона ковзнула по ньому поглядом.
— Так, мені від неї ніколи не було жодної користі. І не тільки мені. Зате я знаю людей, яким вона завдала багато клопоту, навіть страждань.
— Тоді я постараюся не вельми обтяжували вас, пані Нільсен.
— Рея, — поправила вона. — Мене всі так звуть.
— Коли я не помилився, це ваш будинок?
— Мій. Отримала в спадок кілька років тому. Але тут поліції нічого шукати. Нема ні перепродувачів наркотиків, ні гральних закладів, навіть повій і злодіїв. — Вона перевела дух і додала — Хіба що трішки підривної діяльності. Ворохобні думки. Але ж ви не з політичної поліції.
— Ви певні, що ні?
Вона раптом щиро засміялася приємним, заразливим сміхом.
— Я не зовсім дурна.
«Ні, що правда, те правда», — подумав Мартін Бек, а вголос сказав:
— Так, ви вгадали. Я маю справу майже з самими насильствами. Навмисними й ненавмисними вбивствами.
— Тут ні того, ні того нема. За останні три роки навіть не було бійки. Правда, взимку хтось виламав двері на горище й забрав різний мотлох. Довелося звернутись у поліцію, страхові компанії вимагають цього. Звісно, з поліції ніхто не прийшов, не мали часу, та відшкодування я однаково одержала. Головне, дотримати формальностей.
Вона почухала потилицю:
— Ну, то чого тобі треба?
— Побалакати про одного пожильця.
— Одного з моїх?
Вона насупилась, наголосивши на слові «моїх», ніби така можливість вразила й занепокоїла її.
— Не з теперішніх, — сказав Мартін Бек.
— Цього року тільки один вибрався.
— Сверд.
— Справді, був такий. Він вибрався весною. А що з ним сталося?
— Нема живого.
— Його вбили?
— Застрілили.
— Хто?
— Може, самогубство. Але ми цього не певні.
— А не можна нам розмовляти не так офіційно?
— Будь ласка. Але як? Мені також перейти на «ти»?
Вона похитала головою й мовила:
— Не люблю офіційного тону. Він наганяє нудьгу. Хоч можу бути дуже коректною, якщо треба. Можу пококетувати, причепуритися, підвести очі й нафарбувати губи.
Мартін Бек ледь розгубився.
— Хочеш чаю? — раптом спитала вона. — Добра штука — чай.
Він залюбки випив би, але відповів:
— Нащо такий клопіт. Не треба.
— Дурниці, — сказала вона. — Який там клопіт. Стривай, я приготую і щось попоїсти. Гарячий бутерброд буде якраз до речі.
Мартін Бек відчув, що й бутерброд охоче з'їв би, і не встиг він відмовитись, як вона повела далі:
— Щонайбільше десять хвилин. Я завжди щось готую. Це так просто. І корисно. Чому не зробити собі приємність. Коли на душі важко, приготую щось смачненьке. Запарю чаю, підсмажу хліба, а тоді й побалакати можна.
Мабуть, краще й не відмовлятись, однаково нічого не допоможе. Мартін Бек відчув у ній наполегливість і силу волі, перед якою неможна встояти.
— Дякую, — покірно сказав він.
А господиня вже поралася біля плити. Щоправда, зчиняла забагато гуркоту, але робила все спритно й швидко.
Такої вправності він ніколи не бачив, принаймні в Швеції. За сім хвилин вона встигла приготувати шість скибок підсмаженого хліба з тертим сиром та шматочками помідора і закип'ятити великий чайник окропу. Поки вона мовчки поралась, Мартін Бек намагався визначити, скільки їй усе-таки років.