Замкнена кімната
Шрифт:
Перед різдвом Маурітсон змушений був трохи втаємничити Моніту у свою діяльність. Різдво і для злочинців — гаряча пора, із захланності він боявся щось проґавити й набрав стільки доручень, що просто не міг упоратися з ними сам: Бо як можна фізично встигнути другого дня різдва в Гамбург для дуже складної ділової операції, що вимагала його особистої присутності, і того самого дня доправити замовлення на аеродром Форнебю в Осло? Оскільки Моніта збиралася на свята до сестри, він не втримався від спокуси й попросив її бути його заступницею і гінцем. Доручення було не складне, але саму процедуру передавання пакунка обставлено такими хитрими запобіжними заходами, що безглуздо було б запевняти її, ніби йдеться про звичайний різдвяний подарунок. Маурітсон дав їй докладні інструкції і, знаючи її думку про наркотики, сказав, що в пакунку фальшиві бланки для махінацій з поштовими переказами.
Моніта не відмовилась допомогти йому і передала пакунок без будь-яких ускладнень. Він оплатив їй дорогу, та ще й додав кілька сотень крон за послугу.
Здавалося, так легко зароблені гроші, та ще й тоді, коли на них була скрута, мали б заохотити Моніту до подальших послуг Маурітсонові. Але, подумавши, вона вирішила обережніше ставитись до його доручень.
Звичайно, гроші їй потрібні, але якщо вона ризикує опинитись у в'язниці, то принаймні повинна знати за що. Моніта пошкодувала, що не перевірила пакунок, у неї виникла підозра, що Маурітсон її обдурив. І вона вирішила надалі не виступати в ролі його посланця. Їй не хотілось носити з собою таємничі пакунки, в яких могло бути що завгодно від опіуму до бомби з годинниковим механізмом..
Видно, Маурітсон інтуїтивно вгадав її думки, бо більше не просив допомогти йому, Він не змінив свого ставлення до неї, але Моніта почала відкривати в ньому такі риси, яких раніше не помічала, Вона переконалася, що він їй бреше, та ще й без будь-якої потреби, бо вона ніколи не питала його, що він робить, коли на певний час зникає, і ніколи не намагалася загнати його в тісний кут. Почала вона також здогадуватися, що він не шляхетний грабіжник багатіїв і добродій злидарів, а швидше дрібний шахрай, який за гроші зробить усе що завгодно.
Після Нового року їхні зустрічі порідшали, не тільки тому, що Моніта почала його краще бачити, а більше через Маурітсонові ненастанні роз'їзди.
Моніта не вважала, що набридла йому, бо кожен вільний вечір він намагався пробути з нею. Одного разу на початку березня до Маурітсона при ній навідались гості, якісь Мальмстрем і Мурен. Вони були трохи молодші за Маурітсона і, видно, завітали в справах. Їй ті гості сподобались, особливо один, але більше вони не приходили.
Зима тисяча дев'ятсот сімдесят другого року для Моніти виявилась тяжкою. Ресторан, де вона працювала, перейшов до іншого господаря, той зробив із нього бар, розгубив давніх клієнтів, а нових не здобув. Кінець кінцем він звільнив усю обслугу, а приміщення переобладнав на залу з гральними автоматами. Моніта знов лишилась без роботи і почувала себе ще самітнішою, бо Мона будні проводила в дитячому садку, а в неділю і в свята гралася з товаришками.
Моніта лютувала на себе за те, що не могла порвати з Маурітсоном. А втім, лютувала тільки тоді, як його не було, бо разом із ним їй було добре. Моніті лестила його закоханість. До того ж, крім Мони, він був єдиний, хто начебто потребував її.
Нудячись без роботи, Моніта часом заходила вдень на квартиру Маурітсона, коли знала, що його нема вдома. Вона любила посидіти там самотою, почитати, послухати платівку чи просто походити по кімнатах серед його речей, до яких ніяк не могла звикнути, хоч бачила їх не раз. Крім кількох книжок і деяких платівок, у Маурітсона не було нічого, що б Моніті хотілося мати у своїй квартирі, а проте їй чомусь тут подобалось.
Маурітсон не давав Моніті ключа. Вона сама замовила собі такий самий, коли він якось залишив його в неї. Це було єдине втручання в його незалежність, і спершу Моніту мучило сумління..
Вона завжди пильнувала, щоб не залишалось ніяких слідів її відвідин, і приходила туди тільки тоді, коли знала, що він десь поїхав. Цікаво, що б він сказав, якби довідався про її візити? Звичайно, вона часом нишпорила в його речах, проте не знаходила там і нічого особливо злочинного. Ключа вона зробила собі не для того, щоб стежити за ним, а просто хотіла мати таємничий куточок, де можна було б сховатися. Звичайно, її ніхто не шукав, ніхто не цікавився, де вона, але їй подобалось почувати себе недосяжною і незалежною, бо це нагадувало їй часи дитинства, коли, граючися з дітьми в піжмурки, щастило сховатися так, що ніхто не міг її знайти. Якби вона попросила, Маурітсон, мабуть, і сам дав би їй ключа, але тоді пропав би чар таємниці.
Якось у середині квітня, коли Моніті було надто тяжко на серці, вона подалася на Армфельтсгатан. Посидить у найбридкішому і найзручнішому Маурітсоновому кріслі, послухає платівку з музикою Вівальді, і, може, до неї знов повернеться те незвичайне почуття спокою і недосяжності.
Маурітсон поїхав до Іспанії і мав повернутися аж завтра.
Моніта повісила плащ і сумку в передпокої, взяла з. собою сигарети, сірники й зайшла до вітальні. Все, як завжди, — прибрано й поскладано. Маурітсон прибирав сам квартиру. На початку їхнього знайомства вона якось спитала його, чому він не найме когось для такої роботи. Він відповів, що йому подобається прибирати і шкода дарувати це задоволення комусь іншому.
Поклавши сигарети в сірники на широке бильце крісла, вона пішла до другої кімнати і ввімкнула програвач. Вона вибрала «Пори року» і під перші звуки «Весни» принесла з кухні блюдечко. Потім, сіла підібгавши ноги, в крісло й поставила блюдечко також на бильце.
Моніта думала про Маурітсона, про те, який у них убогий роман. Вони знайомі вже рік, а їхні взаємини не поглибились, не зміцніли за цей час, а швидше навпаки. Вона навіть не могла згадати, про що вони розмовляли, зустрівшись, — мабуть, тому, що балакали про дурниці. Сидячи в його улюбленому кріслі й дивлячись на полицю з безглуздими тарілками й вазочками, вона подумала, що Маурітсон, власне, — дуже кумедна постать, і всоте запитала себе, чому й досі не кинула його і не завела собі справжнього чоловіка.
Моніта закурила, пустила тоненьку цівку диму до стелі й вирішила викинути з голови того нікчему, щоб остаточно не зіпсувати собі настрою.
Вона вмостилася зручніше й заплющила очі, намагаючись ні про що не думати й легенько помахуючи рукою з сигаретою в такт музиці. Зненацька посеред ларго рука зачепила блюдце, воно впало на підлогу й розбилося.
— От бісова душа! — вилаялась Моніта.
Вона встала, пішла до кухні, відчинила дверці під зливальницею і сягнула рукою по віника, який звичайно стояв там праворуч біля, мішка на сміття. Віника на місці не було. Моніта присіла, навпочіпки, й зазирнула в шафку. Віник лежав долі, і, дістаючи його, вона помітила за мішком на сміття портфель. Старий, витертий портфель, якого вона, раніше ніколи не бачила. Певне, Маурітсон поклав його туди, щоб винести вниз на. смітник, бо він не влазив у сміттєпровід.
І раптом вона помітила, що портфель обмотаний міцною мотузкою, зав'язаною кількома вузлами.
Моніта витягла його на середину кухні. Важкий…
Портфель її зацікавив, і вона почала обережно розв'язувати вузли, намагаючись запам'ятати, як вони були зав'язані. Потім розмотала мотузку й відкрила портфель.
Він був набитий камінням і чорними шиферними плитками — десь зовсім недавно вона бачила такі.
Моніта насупила брови, підвелася й кинула недопалок у зливальницю, вражено дивлячись на портфель.