Замкнена кімната
Шрифт:
— Авжеж, знає, — добродушно сказав Бульдозер. — Пан Маурітсон тільки хоче показати нам, як він уміє викручуватись. Адже годиться трохи покомизитись. А може, він такий несміливий, що йому важко знайти потрібні слова?
— Коли він продавав своїх спільників, то йому слів не бракувало, — сердито мовив Гунвальд Ларсон.
— Нічого, зараз побачимо, — сказав Бульдозер. Він подався вперед і пронизав Маурітсона очима: — Отже, ти хочеш, щоб я висловився ясніше? Гаразд, скажу ясніше. Ми добре знаємо, що, ти минулої п'ятниці пограбував банк на Горнсгатан, і дарма тобі відмагатися, ми маємо докази. Вже саме пограбування — тяжкий злочин, проте, на жаль, на ньому не скінчилося, отже, ти вгруз по самі вуха. Звичайно, ти можеш сказати, що на тебе напали й що ти не хотів нікого вбивати, але факт залишається фактом, мертвого не воскресити.
Маурітсон зблід, на лобі в нього заблищали крапельки поту. Він розтулив рота, хотів щось сказати, та Бульдозер перебив йому:
— Думаю, ти розумієш, що на твоєму місці викручуватись немає сенсу. Найкраще для тебе — не відмагатися. Тепер тобі ясно?
Маурітсон похитав головою, хапаючи ротом повітря, і нарешті видушив із себе:
— Я… я не знаю… про що ви говорите. Бульдозер підвівся й почав ходити по кабінету.
— Ось що, голубе, я безмежно терплячий, але не зношу, коли людина дурна як пень.
Його тон свідчив, що навіть у безмежної терплячості є край.
Маурітсон усе хитав головою, і Бульдозер, походжаючи з урочистою міною по кабінеті, повів далі:
— Мені здається, я висловився досить ясно, проте можу ще раз сказати: ми знаємо, що ти був у банку на Горнсгатан, що ти вбив клієнта того банку й що тобі пощастило прихопити з собою дев'яносто тисяч крон. Все це нам відомо, і тобі нема сенсу відмагатися. Навпаки. Якщо ти перестанеш викручуватись і признаєшся, то це тобі врахують, звичайно, до певної міри. Отже, найкраще буде, коли ти розкажеш поліції, як усе відбувалося. Потім — де ти сховав гроші, як і куди подався з місця злочину і хто твої спільники. Ну, тепер тобі ясно?
Бульдозер скінчив прогулюватись і знову сів до столу. Він відкинувся на спинку крісла й подивився спершу на Ренна, а тоді на Гунвальда Ларсона, ніби чекав від них оплесків. Ренн просто слухав зі скептичною міною на обличчі, а Гунвальд Ларсон колупав пальцем у носі і взагалі не слухав. Бульдозер, сподіваючись від них захвату цим взірцево стислим і психологічно виваженим монологом, розчаровано подумав: «Перли перед свиньми» — і знов обвернувся до Маурітсона, який дивився на нього спантеличено й водночас злякано.
— Але я нічого цього не робив! — палко сказав він. — Яке пограбування банку? Я нічого не знаю!
— Досить теревенити. Чув, що я сказав: ми маємо докази.
— Які докази? Я не грабував ніякого банку і нікого не вбив. Безглуздя якесь.
Гунвальд Ларсон підвівся, зітхнув і став біля вікна.
— Нема чого з ним панькатися, — кинув він через плече. — Загороди йому в пику, то зразу все згадає.
Бульдозер спинив його рукою:
— Почекай трохи, Гунвальде.
Він сперся ліктями на стіл, поклав підборіддя на долоні і співчутливо глянув на Маурітсона:
— Ну, то як?
Маурітсон розвів руки:
— Ну не робив я цього! Слово честі! Присягаюся!
На обличчі в Бульдозера й далі світилося співчуття. Зненацька він нахилився й висунув спідню шухляду столу.
— Ага, присягаєшся… А однаково я залишаю за собою право сумніватись.
Він випростався, кинув на стіл зелену сумку й переможно глянув на Маурітсона. Той приголомшено витріщив очі на сумку.
— Так, так, Маурітсоне, тут у нас є все. — Бульдозер витяг із сумки речі й розклав їх рядком на столі. — Перука, сорочка, окуляри, капелюх і нарешті найголовніше — пістолет. Що ти тепер скажеш?
Маурітсон спершу спантеличено дивився на речі, що з'являлися на столі, потім раптом вираз обличчя його змінився, і він завмер, білий, мов стіна.
— Що це… що це таке? — спитав він.
Голос у нього зірвався, він відкашлявся і ще раз запитав те саме.
Бульдозер глянув на нього втомлено і звернувся до Ренна:
— Ейнаре, глянь, будь ласка, чи прийшли свідки. — Еге, — мовив той і вийшов.
Він повернувся через кілька хвилин, спинився в дверях і сказав:
— Ну.
Бульдозер схопився з місця.
— Чудово! Зараз перевіримо!
Ренн знов вийшов. Бульдозер поскладав речі назад у сумку і сказав:
— Що ж, Маурітсоне, ходімо в другий кабінет і влаштуймо невеличкий показ-моделей. Ти підеш із нами, Гунвальде?
Він кинувся до дверей із сумкою в руках. Гунвальд Ларсон подався за ним, безцеремонно підштовхуючи перед собою Маурітсона.
Кабінет, до якого вони зайшли, був аж у кінці коридора. Він не дуже відрізнявся від інших службових приміщень. Письмовий стіл, стільці, шафи з паперами, столик для друкарської машинки. На стіні дзеркало. З суміжної кімнати те дзеркало правило за віконце — крізь нього можна було побачити усе, що робиться в кабінеті, до якого зайшли Маурітсон з Бульдозером і Гунвальдом — Ларсоном.
Ейнар Ренн стояв біля віконця й дивився, як Бульдозер допомагав Маурітсонові надягти блакитну сорочку й русяву перуку, як він подавав йому капелюх і темні окуляри. Маурітсон підійшов до дзеркала і вражено глянув на своє відображення в ньому. Він дивився просто у вічі Реннові, тому аж стало ніяково, хоч він і знав, що його не видно. Окуляри й капелюх також виявились якраз до міри Маурітсонові.
Ренн вийшов і запросив першого свідка — касирку з банку на Горнсгатан. Маурітсон стояв посеред кімнати — із сумкою через плече, а коли Бульдозер сказав йому щось, почав походжати з кутка в куток.
Касирка глянула на нього у віконце, перевела погляд на Ренна й кивнула головою.
— Придивіться як слід, — сказав Ренн.
— Звичайно, це вона. Нема ніякого сумніву. Може, тоді вона була у вужчих штанях, а решта все те саме.
— Ви цілком певні?
— О так. На сто відсотків. Другим був бухгалтер банку.