Замкнена кімната
Шрифт:
— Вибачте, на чому?
— На кишці. Одне слово, кіста. Нічого небезпечного, її можна було видалити хірургічним, способом, але ми вирішили, що немає потреби. Пацієнтові вона не заважала. Правда, він запевняв нас, що раніше йому часом дуже боліло, але ті болі мали явно психоматичний характер.
Лікар замовк, глянув на Мартіна Бека, як дивляться на дітей чи на безнадійно темних людей, і пояснив:
— Просто навіяні болі.
— Ви особисто спілкувалися з ним?
— Так. Кожного дня зустрічався, а коли він виписувався, в нас відбулася довга розмова.
— Як він поводився?
— Спершу на його поведінку впливала думка про тяжку хворобу. Він був переконаний, що в нього невилікований рак і що він скоро помре. Вважав, що проживе не більше як місяць.
— Власне, він не помилився, — сказав Мартін Бек.
— Справді? Потрапив під машину?
— Застрелений. А може, наклав на себе руки. Лікар скинув окуляри й задумливо протер їх полою халата.
— Друге припущення здається мені зовсім неймовірним, — сказав він.
— Чому?
— Перед тим, як він виписався, я вже сказав, ми мали довгу розмову. У нього наче камінь з душі спав, коли він переконався, що здоровий. До того часу він ходив дуже пригнічений, а тоді зовсім змінився, повеселішав. Ми ще до кінця аналізів з'ясували, що біль його минає від легких ліків. Від таблеток, які, між нами кажучи, зовсім не заспокоюють болю.
— Отаке, вам здається, що він не зміг накласти на себе руки?
— Він не такої вдачі.
— А якої?
— Я не психіатр, проте мені він здався людиною суворою і замкнутою. Персонал скаржився на нього — мовляв, він усім невдоволений, завжди бурчить. Але ці риси виявилися в нього уже в останні дні, коли він переконався, що житиме далі.
Мартін Бек трохи подумав, тоді спитав:
— Ви не знаєте, до нього сюди хтось приходив?
— Ні, не знаю. Мені він, між іншим, сказав, що не має ніяких друзів.
Мартін Бек підвівся.
— Дякую вам. Здається, все. До побачення.
Він був уже біля дверей, коли лікар мовив:
— До речі, щодо друзів і відвідувачів, то…
— Що?
— Бачите, якийсь родич Сверда, небіж, дзвонив одного разу, коли я чергував, і питав про дядькове здоров'я.
— І що ви йому сказали?
— Ми тоді вже закінчили обстеження. І я міг його втішити радісною звісткою, що Сверд здоровий і, видно з усього, — проживе ще багато років.
— Ну і як той небіж сприйняв ваші слова?
— Він наче здивувався. Певне, Сверд навіть його переконав, що він тяжко хворий і навряд чи вийде з лікарні.
— Той небіж якось назвався?
— Мабуть, але я не запам'ятав прізвища.
— Мені ось що спало на думку, — сказав Мартін Бек. — Здається, є такий порядок, що пацієнт повинен назвати прізвище й адресу когось із рідних чи знайомих на випадок…
Він не доказав.
— Так, це правда, — лікар надів окуляри. — Зараз подивимось… Тут повинно бути записано. Авжеж, є.
— Хто?
— Рея Нільсен.
Мартін Бек у глибокій задумі йшов парком Тантулунден. Його ніхто не пограбував і не торохнув по голові, він тільки побачив багато п'яниць, які валялися попід кущами, видно, чекаючи, що ними хтось заопікується.
Йому було про що думати.
Карл Едвін Сверд не мав ні сестер, ні братів.
Звідки ж тоді взявся небіж?
Тепер у Мартіна Бека була причина навідатись на Тулегатан, і ввечері він поїхав туди. Та вже доїхавши до станції метро «Центральна», де треба було робити пересадку, передумав, вернувся на дві зупинки назад, зліз на станції «Слюссен» і пішов уздовж набережної Шепсбрун. Може, є якісь цікаві кораблі.
Але їх не було.
Раптом йому захотілося їсти. Крамниці були вже зачинені, і він зайшов до ресторану. Там він замовив шинку з гарніром і почав їсти. Його зацікавлено розглядали туристи, які весь час мучили офіціанток безглуздими запитаннями, хто з присутніх уславлений і чим. Рік тому про Мартіна Бека чимало писали, проте людям властиво швидко забувати, і його слава вже приблякла.
Оплачуючи рахунок, він зразу відчув, що давно не був у ресторані. За час його хвороби, коли він змушений був утримуватись від їжі, і так казкові ціни підскочили ще вище.
Вдома його опанував гнітючий настрій, і він довго тинявся по квартирі, поки нарешті взяв книжку й ліг. Книжка виявилася не такою нудною, щоб приспати його, але й не. такою цікавою, щоб прогнати сон. Десь о третій годині Мартін Бек устав і ковтнув дві насонні таблетки, хоч звичайно не вживав їх. Ліки відразу звалили його, і навіть коли вже він прокинувся, то був немов п'яний. Але все-таки він проспав довше, ніж завжди, і не бачив ніяких снів.
На роботі він почав свій день з того, що ще раз уважно перечитав усі свої нотатки. Цього йому вистачило до другого сніданку — чашки чаю і двох сухарів.
Потім він пішов у туалет і вимив руки. А коли повернувся, задзвонив телефон.
— Комісар Бек? — спитав чоловічий голос.
— Так.
— Вам дзвонять із Торговельного банку. — Чоловік пояснив, з якої філії, і далі сказав — Ми отримали запит про клієнта на прізвище Карл Едвін Сверд.
— Так, так слухаю.
— Він має в нас рахунок.
— На рахунку є якісь гроші?
— Є, і пристойна сума.
— Скільки?
— Близько шістдесяти тисяч. А взагалі…