Замкнена кімната
Шрифт:
Мартін Бек промовчав, і хлопець повів далі:
— Тут скоро все стане. А от дід пам'ятає ту пору, коли в цій проклятій халабуді гнуло спину двадцять п'ять чоловік і їх підганяли два наглядачі. Він мені про це двісті разів розповідав за цей тиждень, правда, діду?
— То він, мабуть, пам'ятає вантажника на прізвище Сверд. Карл Едвін Сверд.
Старий підвів на Мартіна Бека тьмяні очі.
— А що сталося? Я нічого не знаю.
Все зрозуміло. Із контори вже повідомили, що поліція шукає когось, хто пам'ятає Сверда.
— Сверд помер і похований.
— Он як, помер… Тоді я його пам'ятаю.
— Не варнякай, діду, — сказав молодий. — Коли Югансон питав тебе недавно, ти нічого не пам'ятав. Ти зовсім здурів.
Видно, він вирішив, що Мартіна Бека можна не боятися, бо спокійно закурив нову цигарку й повів далі:
— Старий геть здитинів. Другого тижня його звільняють, а з нового року він буде вже отримувати пенсію, коли доживе до того часу.
— З моїм глуздом усе гаразд, — ображено сказав старий. — Кого-кого, а Калле Сверда я добре пам'ятаю. Але мені не сказали, що він помер.
Мартін Бек слухав мовчки.
— З того світу ніякий біс тебе не дістане, — по-філософському докінчив старий.
Хлопець підвівся, взяв каністру й пішов до виходу.
— Хоч би та бісова машина вже приїхала, — буркнув він. — Щоб швидше вшитися з цієї дідорні.
Він примостився з каністрою на осонні.
— Що за людина був Калле Сверд? — спитав Мартін Бек.
Старий похитав головою, знов відхаркався і цього разу плюнув, мало не влучивши в черевик Мартіна Бека.
— Що за людина? Це все, що ви хочете знати?
— Так:
— А він справді помер?
— Помер.
— Тоді я скажу вам, що Калле Сверд був найгірше стерво в цій плюгавій державі, принаймні я гіршого ні бачив.
— В якому розумінні?
Старий засміявся деренчливим сміхом.
— В усіх, які є. Мені не доводилось ніколи працювати з гіршим мерзотником. А я за свій вік сім морів побачив, єс, сер. Уже яке ледащо отой шмаркач, та Сверд і його переплюнув. Гарна була в нас робота, а ці нікчеми звели її нінащо.
Він кивнув у напрямку дверей.
— А що в Сверда було таке погане?
— Що? Все погане. Одне, що був останнє ледащо, ніхто так вмів сачкувати, як він. А ще страшенний скнара. І товариш паскудний-здихай у нього на очах, а він тобі ковтка води не дасть.
Старий замовк, потім хитрувато додав:
— Хоч на одне він був мастак.
— На що?
Старий відвів очі, завагався, потім сказав:
— На що? Та хоча б лизати гувно наглядачам і спихати свою роботу на інших. Прикидався хворим. Примудрився піти на інвалідність, перше ніж його звільнили.
Мартін Бек сів на ящик.
— Ви спершу не це хотіли сказати.
— Я?
— Так.
— А Калле Сверд справді врізав дуба?
— Так, помер. Слово честі.
— У лягавих нема слова честі. А крім того, гріх обмовляти мертвих, хоч мені завжди здавалося, що це не має значення, аби ти тільки з живим жив по-людському.
— Так само і я думаю, — відповів Мартін Бек. — Отже, на що Калле Сверд був мастак?
— Він, падлюка, завжди знав, які ящики розбивати. Але завжди брався до них у понаднормові години, щоб ні з ким не ділитися.
Мартін Бек підвівся. Ще один факт і, мабуть, єдиний, який цьому старому відомий. У їхній роботі завжди важливе було вміння розбивати потрібні ящики, і тонкощі цього діла тримали в таємниці. Найчастіше під час транспорту шкоди зазнавали ящики зі спиртними напоями, тютюном і продуктами. А також з дрібним товаром, який можна було легко винести й продати.
— Ну от, вихопилося в мене, — сказав робітник. — Оце ти й хотів знати. А тепер ушиваєшся. Що ж, щасливої дороги, голубе.
Карла Едвіна Сверда не любили, але принаймні поки він був живий, товариші не хотіли його виказувати.
— Бувай, — ще раз мовив старий. — Щасливої дороги.
Мартін Бек уже ступив крок до дверей і розтулив рота, щоб подякувати й попрощатися, але раптом передумав і знову сів.
— Я залюбки посиджу й побалакаю з вами, — сказав він.
— Що? — спитав старий.
— Шкода тільки, що немає пива. Та я можу принести.
Старий витріщив на нього очі. Байдужа покора на його виду змінилася подивом.
— Що? — перепитав він. — Ти хочеш побалакати? Зі мною?
— Ну так.
— То я маю. Пиво маю. Під ящиком, на якому ти сидиш.
Мартін Бек підвівся, і старий витяг з-під ящика дві банки пива.
— Я плачу, добре? — спитав Мартін Бек.
— Добре, — відповів старий. — Але можна й так.
Мартін Бек дав йому п'ять крон і знову сів.
— То ви кажете, що плавали по морях? — мовив він. — А коли пішли в перший рейс?
— Двадцять другого року, із Сундсваля. На шхуні «Фрам», її капітана було звати Янсон. Ох і паскуда був, світ таких не бачив.
Коли вони відкрили по другій банці пива, зайшов хлопець, вражено витріщив на них очі й спитав:
— Ви справді з поліції?
Мартін Бек промовчав.
— Та вас самих не вадило б притягти до відповідальності, — сказав він і знов вийшов на сонце.
Мартін Бек просидів на складі більше як годину й пішов аж тоді, коли приїхала вантажна машина.