Замкнена кімната
Шрифт:
Ту безглузду замкнену кімнату.
Таємничого вкладника.
Хто він? Невже все-таки Сверд?
Ні.
Важко повірити, що Сверд завдавав би собі стільки мороки.
А головне, важко собі уявити, щоб звичайний робітник складу додумався відкрити в банку чековий рахунок.
Ні, гроші перераховував хтось інший. Мабуть, чоловік, бо навряд, щоб до банку приходила жінка, називала себе Карлом Едвіном Свердом і переказувала по сімсот п'ятдесят крон на свій рахунок.
І взагалі, з якої речі хтось переказував Свердові гроші?
На це запитання поки що не було відповіді.
І з'явилась ще одна незрозуміла постать.
Загадковий небіж.
Але найважливіша загадка — людина, що якимось способом у квітні або на початку травня примудрилась застрілити Сверда, хоч той сидів, немов у фортеці, у своїй замкненій зсередини кімнаті.
А може, всі ці троє невідомих — насправді одна особа? Вкладник, небіж, убивця?
Так, над цим питанням доведеться добре помізкувати.
Мартін Бек відставив чашку і глянув на годинник. Час пролетів швидко. Вже пів на десяту. І вже пізно кудись іти.
Та й куди можна піти?
Мартін Бек наставив платівку Баха і ввімкнув програвач.
Потім ліг у ліжко.
Він думав далі. Коли поминути всі прогалини й знаки запитання, можна скласти версію з того, що вже було відоме. Небіж, вкладник і вбивця — та сама особа. Сверд був дрібним шантажистом і протягом шести років змушував ту особу платити йому по сімсот п'ятдесят крон на місяць. Але через свою хворобливу скупість не витрачав тих грошей, а його жертва платила рік у рік, поки їй не урвався терпець.
Мартінові Беку не важко було уявити собі Сверда в ролі шантажиста. Але шантажист повинен мати козирі проти того, в кого він вимагав гроші.
У квартирі Сверда нічого такого не знайдено.
Звичайно, для своїх таємниць він міг мати абонементську скриньку в банку. Якщо мав, то поліція скоро знатиме про це.
У кожному разі шантажист повинен був мати якісь відомості.
А де міг здобути такі відомості робітник складу?
Там, де він працював.
Або там, де мешкав.
Крім цих двох місць, Сверд, здається, більше ніде не. бував.
Тільки вдома й на роботі.
Проте в червні тисяча дев'ятсот шістдесят шостого року Сверд кинув роботу, а за два місяці до цього на його чековий рахунок надійшов перший внесок.
Отже, те, чим він міг, шантажувати, сталося більше як шість років тому. А що. Сверд робив після цього?
Платівка все ще крутилася, коли Мартін Бек прокинувсь. Якщо йому й снився сон, то він його не запам'ятав.
Була середа, і він чітко собі уявив, із чого має початися його робочий день.
Із прогулянки.
Ні, не до метро. В кабінет на Вестберзі йому не хотілося, і він вважав, що має вагому причину не йти туди сьогодні.
Замість цього він надумав прогулятися по набережних — спершу по Шепсбрун, потім перейти міст і звернути на схід уздовж Стадсгорден.
Він завжди дуже любив цю частину Стокгольма. А надто як був малий, коли біля пристаней стояли зі своїми вантажами кораблі з далеких країв. Тепер рідко побачиш справжній океанський корабель, їхній час минув, натомість з'явилися пороми для охочих випити з Аландських островів. Кепська заміна. І вимирає стара гвардія докерів та моряків, що були свого часу найважливішою часткою порту.
Сам Мартін Бек сьогодні почувався краще. Хоч би тому, що йому подобалася прогулянка. Він ішов швидко, цілеспрямовано і думав про своє.
Вперті чутки про підвищення непокоїли його дужче, ніж досі. До тієї прикрої необачності, якої він допустився п'ятнадцять місяців тому, Мартін Бек найбільше боявся посади, яка б прикувала його до письмового столу. Він завжди волів працювати поза кабінетом або принаймні мати змогу приходити й виходити, коли схочеш.
Думка про великий кабінет — довгий стіл, дві картини на стінах, обидві оригінали, обертове крісло, м'які фотелі для відвідувачів, фабричний килим, особистий секретар — ця думка тепер лякала його куди. більше, ніж тиждень тому. Не тому, що він повірив у ті чутки, а тому, що перестав бути байдужим до наслідків. Може, все-таки не однаково, як складеться його подальше життя.
Півгодини швидкої ходи, і він уже на місці.
Склад був старий, певне, його мали розвалити, він не годився для контейнерних вантажів і взагалі не відповідав сучасним вимогам.
Робота в ньому не кипіла. Будка для завідувача складу була порожня, шибки, крізь які він колись наглядав за своїми підлеглими, запорошені, одна навіть розбита, Календар на стіні — дворічної давності.
Поряд із невеликою купою штучних вантажів стояв електронавантажувач, а за ним Мартін Бек помітив двох чоловіків — один був у жовтогарячому комбінезоні, а другий — у сірому халаті.
Вони сиділи на пластмасових каністрах, а між ними стояв перевернений ящик. Один із робітників був зовсім молодий, а другий на вигляд. мав років сімдесят, хоч навряд чи справді був такий старий. Молодий читав учорашню газету й курив цигарку, а його товариш просто сидів.
Робітники байдуже глянули на Мартіна Бека, проте молодий усе-таки виплюнув з рота цигарку й погасив її підбором.
— Курити на складі, — похитав головою старий. — Знаєш, що тобі за це було б…
— … колись, — байдуже докінчив за нього молодий. — Але ті часи давно вже минули, чи ти й досі не втямиш цього, старе одоробло?
Він обернувся до Мартіна Бека й сказав неприязно:
— А вам чого тут треба? Стороннім вхід заборонений. Он написано на дверях. Чи ви не вмієте читати?
Мартін Бек витяг посвідчення й показав його.
— Лягавий, — скривився молодий.
Старий нічого не сказав, але опустив очі й відхаркався, ніби хотів плюнути.
— Ви тут давно працюєте?
— Сім днів, — відповів молодий. — А завтра кінчаю. Краще знов повернусь на товарну станцію. А вам яке діло?