Заповіт мисливця
Шрифт:
— Дивно, але я справді їду в Алдан.
— Отже, нам з вами по дорозі, — сказав я.
Всі присутні відрекомендувались один одному. Я дізнався, що юнака звуть Олег Андрійович Феклістов і що він науковий співробітник Ленінградського геологічного інституту. Сибіряка звали Іван Іванович Рогаткін, він повертався до Іркутська з конференції хутровиків у Москві. Четвертий наш супутник був крайовий агроном Борис Степанович Холкін із Красноярська.
Щодо мене, то я їхав до Алдана на запрошення одного сибірського мисливця, з яким познайомився майже рік тому, коли вперше подорожував
Кілька років я працював у Ленінграді в одному великому тресті лісової промисловості і тоді, тобто тисяча дев'ятсот тридцять четвертого року, за викликом Омського вищого училища спеціалістів лісового господарства їхав на конференцію, яка мала вирішити актуальні питання дальшого розвитку лісової промисловості.
Під час тієї подорожі бувалий сибірський мисливець розповідав мені про такі захоплюючі пригоди, що я не втримався й прийняв його запрошення відвідати під час відпустки один глухий закуток пралісу. Поїхати туди хотіли, ще й інші два пасажири. Про все було домовлено, але через непередбачені обставини в останню хвилину ті двоє не змогли вирушити. І от я вирушив сам.
Мої супутники одразу збагнули, що я іноземець, хоч на той час я вже понад сім років жив у Країні Рад і досить добре володів російською мовою. Всі ми погодилися, що навіть чехові не під силу найтонші відтінки російської мови.
— Та ви не журіться, — мовив агроном Холкін, — мені у вас, у Чехословаччині, було б набагато гірше. Головне ж, що в нас ви маєте змогу застосувати свої знання і хист, не те що в капіталістичній країні. Ви самі визнали, що наші п'ятирічки — це щось таке, чого досі світ ще не бачив.
Так, Борис Степанович справді мав рацію.
Потім почалися розмови про Прагу, про її історичні пам'ятники, про наше славне минуле, про Яна Гуса, Яна Жіжку, про боротьбу нашого народу за незалежність та самостійність.
Я побачив, що присутні добре обізнані з історією нашої Батьківщини, а особливо вразив мене своїми докладними знаннями агроном.
— Не дивуйтесь, — пояснив він з усмішкою. — Я родом з колишньої Волинської губернії на Україні, де живуть кілька тисяч чехів. За молодих літ я пристойно говорив по-чеськи і навіть «тршіста тршіатршіцет кршепелічек» [1] вимовляв досить успішно. Знав я також кількох чеських мисливців, але не бачив жодного, хто б пожертвував своєю відпусткою і поїхав за багато тисяч кілометрів полювати в тайгу. Та ще й у літню пору, коли вбивати хутрового звіра не можна.
1
«Тршіста тршіатршіцет кршепелічек» (триста тридцять три куріпки) — чеська скоромовка.
— Я пройшов з рушницею й вудочкою через ліси Карелії та Півночі, але тайги не знаю. Для мене тайга —. це книга за сьома печатками…
— Оце справжня мисливська натура! — перебив мене Рогаткін. — Я розумію вас, Рудольфе Рудольфовичу. Хотілося б тільки застерегти вас, що для розгадки життя тайги часто не вистачає навіть восьми семестрів університету. До цього треба додати ще кілька років практики, гостре око, здатність спостерігати,
— З ваших слів можна зробити висновок, що звичайна людина взагалі не здатна вижити в тайзі, — озвався геолог.
— Так, я дозволяю собі твердити, що звичайна людина була б у тайзі безсила. Я не хочу сказати, що всі, хто полює в тайзі, люди надзвичайні. Подивіться хоча б на мене… — підвівшись, вигукнув Рогаткін, потім розпростер руки і обернувся навколо.
Ми всі засміялися й погодились, що його зовнішність справді не має нічого особливого. Так, цілком середня людина — середня на зріст, середнього віку.
Рогаткін сів, закурив і почав знову:
— Природні умови тайги дуже суворі, однак було б несправедливо вважати її за якесь зелене пекло, де на людину чатують самі лише неприємності, небезпека й труднощі. Але тайга приховує свої багатства та скарби й стереже їх тим дбайливіше, чим коштовніші ті скарби. Ще ніхто не міг оцінити всього багатства тайги, не тільки захованого під землею, в надрах гір, як, наприклад, золото, платина та інші дорогоцінні метали, але й того, що бігає по землі, в глухих куточках пралісу.
— А, — вигукнули ми, — певно, ви маєте на увазі коштовні хутра…
— Так, саме їх, бо різне там срібло, золото чи платина лежать собі та чекають, поки їх відкриє який-небудь старатель. А звірятка з такими коштовними шатами живуть, так би мовити, за околицею: махнуть хвостом — і шукай вітра в полі. От взяти хоча б соболя. Я навіть сказав би, що ця істота розуміє, які на ній розкішні шати. Соболь обережний, хитрий, сліди свої немовби мітелочкою замітає. Він спритний акробат, і коли його переслідують, то цілий день «їде верхи» — перестрибує собі з дерева на дерево і взагалі не спускається на землю. Ех, що не кажи, нелегкий хліб у мисливців на хутрового звіра!
Геолог слухав розповідь Рогаткіна з неприхованою цікавістю і на запитання, чи він часом не мисливець, відповів ствердно й додав, що з радістю їде в тайгу на полювання, — адже тайга відкриває зовсім інші можливості, ніж Ленінградська область.
— Он як! Нашого полку прибуло! — вигукнув я. — Очевидно, ви збираєтесь полювати на великих лісових хижаків — на ведмедів, а може, й леопардів, барсів чи навіть тигрів…
Олег Феклістов якусь мить вагався і, врешті, відповів посміхаючись:
— Ну, так далеко мої мрії не сягають. Не такий я досвідчений мисливець, щоб одважитись полювати на ведмедя, не кажучи вже про тигра. Мене найбільш цікавить скарб тайги. Так, так, один із її скарбів — соболь.
— Соболь? — здивувався Рогаткін. — Але ж на соболя полюють тільки взимку. В іншу пору ловити соболів заборонено.
Геолог трохи збентежився; перш ніж він відповів, озвався агроном Холкін: