Заповіт мисливця
Шрифт:
Рогаткін знову зробив невелику паузу, витер з чола піт, наче згадка про пережиті хвилини розхвилювала його. Потім відкашлявся, махнув рукою і повів далі:
— Я вистрибнув на гілляку й гарячково схопився за верхні, тонші віти, щоб хоч трохи зм'якшити падіння. Алє ще до цього я витяг мисливський ніж — єдину свою зброю, і був сповнений рішимості захищатися до останнього подиху. Раптом у моїх ушах пролунало щось, наче удар у великий бубон. Я скрикнув від жаху, в очах спалахнуло синьо-зелене сяйво, і я провалився в бездонну порожнечу. Не знаю, скільки я пролежав, але, кінець кінцем, опритомнів і переконався, що живий, — про це свідчило принаймні те, що в голові моїй так гуло, наче в ній роїлися бджоли. Я хотів було схопитися на ноги, але заплутався в гілках. Підвівшись нарешті, я став наче вкопаний.
Стара приказка «Хто під ким яму копає, той у неї сам попадає» цілком підтвердилася ще раз.
Хижак, охоплений нетерплячкою та жадобою помсти, не встиг відскочити, товстий стовбур упав на ведмедицю, і тепер вона лежала з розтрощеною головою посеред великої калюжі крові.
Не можу, друзі, навіть описати ту радість, яка охопила мене, незважаючи на біль у голові. Я пустився в танець, чим викликав надзвичайне обурення кількох цікавих крапчастих горішанок та кедрівок — цих всюдисущих пернатих, від яких ніщо й ніде не приховається.
Мені лишається сказати тільки, що кінець цієї пригоди був дуже простий. Без зайвих зусиль зв'язав я осиротілих волохатих малюків, зате мені довелось добре-таки попомучитись, поки я припровадив їх до лісової хатини. Пізно ввечері до мене завітали друзі-мисливці, щоб заночувати в xатинi, і вранці вони допомогли доставити забиту ведмедицю до моєї оселі.
Ось і вся історія, яку я ще й досі ніяк не можу збагнути.
Рогаткін глибоко зітхнув, наче й у цю мить відчував утому та хвилювання під давно пережитої пригоди, і обвів поглядом обличчя слухачів. Трохи згодом він додав:
— Хочу підкреслити, що я намагався викласти вам цю пригоду цілком об'єктивно. — Потім він звернувся до мене: — Ви нам казали, що полювали в Карелії й ходили також на ведмедя. Отже, ви, можливо, поясните, як такі різні види звірів порозумілись між собою,
При цьому вигляд у сибіряка був цілком серйозний, і він вважав, мабуть, мене за наївного початківця, що повірив цій байці.
Агроном мовчки посміхався, Олег вагався, не знаючи, що сказати, — йому ця історія здалася мало ймовірною, і його, видно, цікавило, що я відповім.
Я вирішив віддячити жартівникові його ж монетою і тому трохи нахилився, знизав плечима й сказав, що таку дивну пригоду важко оцінити кількома словами. Я додав також, що Іван Іванович краще зрозуміє, якої я думки про цю пригоду, коли послухає аналогічну історію, що сталася з моїм приятелем. Я одразу ж підкреслив, що сам був лише німим свідком і на хід подій не мав ніякого впливу.
Рогаткін згодився з моєю пропозицією. Серед загальної уваги я почав свою розповідь:
— У службових справах я перебував у Архангельській області. Мене відрядили проконтролювати будівництво нової станції механізації лісозаготівель. Одного дня я пішов із своїм співпрацівником на полювання. Ми з ним прямували до найбагатшого на диких качок місця. Ми саме розійшлися з колегою перед великим мочаром, як тут я зненацька побачив, що мій приятель швидко відскочив за дерево. Цілком інстинктивно я зробив те саме, хоч ще й не знав причини такої поведінки. Мить стояв, напружено чекаючи, і раптом помітив двох ведмедів, які йшли вузенькою лісовою галявинкою. І треба сказати, йшли вони якось дивно — щільно один за одним. Я був від них на відстані приблизно двохсот кроків і не міг зрозуміти причину такої незвичайної ведмежої прогулянки. Я задивився на ведмедів і тому аж здригнувся від несподіванки, коли раптом пролунав гучний постріл мого колеги — кандидата наук Миколи Павловича Зубова. Ще більше здивували мене результати пострілу — один з ведмедів блискавично крутнувся на місці й помчав через галявину так, наче в нього на хвості запалили куделю. Я звертаю вашу увагу на це, бо в даному разі ведмежачий хвостик-обрубок відіграв найважливішу роль. Перший ведмідь зник між деревами, а другий, наче окам'янівши, лишився на місці, і я не повірив власним очам, коли побачив, що Микола Павлович біжить до ведмедя. Та я здивувався ще більше, вгледівши, що
— Що це ви розповідаєте? — озвався Рогаткін.
— Я кажу, що Зубов вів ведмедя номер два за короткого ведмежого хвостика-обрубка, якого майстерним пострілом відстрелив у першого ведмедя. Треба сказати, що мій колега був чудовий стрілець.
Подив і безпорадне збентеження відбилося на обличчі сибіряка, але я лишився цілком серйозним і, навіть оком не змигнувши, вів свою розповідь далі:
— То був справді винятковий випадок, такі рідко коли в житті трапляються, адже ведмідь, якого вів Зубов, був майже сліпий, і перший ведмідь правив йому за поводиря. Підсліпуватий ведмідь завжди тримав у зубах його хвіст, і отак разом вони ходили по лісі. Це чудовий приклад співжиття звірів, який доводить, що звірі здатні допомагати одне одному. Мовчки повели ми ведмедя за відстрелений хвіст додому. Ми не розмовляли між собою, щоб незвичні людські голоси часом не налякали його. Та, зрештою, цей ведмідь-інвалід швидко звик до нового оточення в селищі будівельників і став улюбленцем усіх і…
— … і якщо не здох, то живе й досі! — перебив мене Рогаткін, обличчя в якого трохи почервоніло. Якусь мить у купе панувала тиша. Агроном був перший, хто порушив її, — він вибухнув щирим, заразливим сміхом, і всі присутні поступово приєдналися до нього.
— Квити, — коротко сказав Олег і вдоволено потер руки.
— Як це? — здивувався сибіряк.
— А так, зовсім просто, — сказав агроном. — Ви нам розповіли про надзвичайну здатність звірів порозумітися з метою виконання певної, добре обміркованої дії, в даному випадку — ведмедиця та бобер проти мисливця. Потім ви побажали, щоб Рудольф Рудольфович, котрий, як ви гадали, повірив вашій розповіді, проаналізував і пояснив цей випадок з точки зору мисливця. А Рудольф Рудольфович віддячив вам байкою за байку.
Агроном так сміявся, що в нього аж підстрибували на носі окуляри, а геолог витирав сльози, що виступили від сміху.
Рогаткін збентежено посміхався. І перш ніж він щось відповів, Холкін вигукнув:
— Та ба! Іване Івановичу! Ваша спроба наставити носа членам зеленого цеху зазнала аварії, наче шкаралупка в зеленому морі. А ви ж знаєте, як такий гріх треба спокутувати за старим звичаєм сибірських мисливців?
Рогаткін кілька разів позіхнув, наче прокидаючись від важкого сну і знову збираючись поринути в сон. Він хотів цим виказати свою байдужість, але вигляд у нього був дуже кумедний.
— Нічого не вдієш, підкоряюсь. Але чинність цього старого закону завжди поширювалась тільки на Сибір, — спробував було він захищатися.
— Добре, зачекаємо, коли будемо проїжджати тайгою, — охоче погодився агроном.
Пропозиція була прийнята, і Рогаткіна під загальний сміх засудили до штрафу за сибірським звичаєм до аршина горілки. Ця стара міра відповідає нашому ліктю і, якщо перевести її на метричну систему, становить сімдесят один і дві десятих сантиметра. Невтаємничена в цю справу людина, певно, запитає: відколи це спиртні напої вимірюють сантиметрами? Та річ ця дуже проста: оштрафований повинен випити або сплатити стільки чарок горілки, скільки їх можна поставити щільно одна за одною на лінії завдовжки сімдесят один і дві десятих сантиметра.
Сибіряк повернувся до геолога й промовив похмурим голосом:
— Ось бачите, Олегу Андрійовичу, які непередбачені події можуть статися вже по дорозі до Сибіру. Майте це на увазі!
Геолог злегка посміхнувся, скривив губи й процідив крізь зуби:
— Тільки б зі мною не трапилось нічого гіршого.
— І це може бути, — сухо промовив сибіряк. — Дорога крізь тайгу — це вам не прогулянка. Подекуди там панує дивний присмерк, якого навіть сонце не може прочесати золотим гребенем своїх променів, навіть сонце не може проникнути під непрозоре шатро смерек, ялин і кедрів, щоб вгамувати свою одвічну спрагу й виссати вологу землі.